Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Маргариту знайти. Та самі розумієте, її й без моєї допомоги знайшли.

– Значить, вдай, що землю носом риєш у спробах з'ясувати, яким чином Маргарита опинилася з Олегом! – крикнув Вотан.

– Зрозумів!

– І прогинайся, прогинайся більше! Може вийдеш на потрібні нам дані.

– Постараюсь, – скрипнув зубами Буря.

Схоже, лише Олегу вдалося помітити, яких зусиль знадобилося Руслану, щоб погодитись на вказівки генерала. Тут, усупереч складності ситуації, він чудово розумів друга. Сам ніколи ні перед ким не прогинався, а прогинатися перед таким козлом, як Рощин, остання справа. Паршива у них робітка все-таки.

– Вільний! – вказав на вихід Вотан, – Надвечір щоб прозвітував. І ще, – коли Буря був вже на порозі: – будь обережний. Не дай Калачову розкусити тебе.

Буртенко кивнув, відчиняючи двері, та знову був зупинений. Цього разу Чернишевським:

– Русе, ти це...

– Я простежу за Маргаритою, – закінчив за нього чоловік, – Можеш на мене розраховувати.

– Дякую. – пробурмотів Олег.

– Оце вліз в халепу наш Русик, – пирхнув десь позаду Шторм. – Може, не варто так самозабутньо рватися в бій?

– Що? – не одразу зрозумів Чернишевський.

– Хлопці, давайте відверто – зараз Руслан з нас чотирьох найбільше ризикує. Якщо Рощин пронюхає, церемонитися з ним не стане. Це не Маргарита, яка у будь-якому разі потрібна йому живою.

– І що ти пропонуєш? – здивувався Одинцов.

– Нічого не пропоную, так думки вголос. Якщо хтось не зрозумів до кінця всієї серйозності та чим загрожує провал.

– Слухай, Шторміне! – обурився Руслан, за кілька широких кроків долаючи відстань, що розділяла їх, – Повір, за останні роки я чудово засвоїв, чим ризикую і як ризикую! Це ти в нас, – тицьнув пальцем у груди товариша, – більше в тилу відсиджуєшся. Я ж не з чуток знаю, що таке реальна облава. Це тобі не документи поперевертати в офісі! Я за шість років ситий вже по горло, сам не радий, що вплутався в цю історію! Я щодня як на пороховій бочці, бо кожен день може стати початком мого кінця! Та нічого, якось живу! Бо раз взявся за справу, волію доводити її до кінця!

– Ти хочеш сказати, що я злякався, раз не рвусь в бій, як ти? – переводячи погляд з руки Руслана до його обличчя, – Вибач, друже, але комусь і паперову роботу треба виконувати.

– Зауваж, я нічого подібного поки не говорив! – уперто стиснув губи Буртенко. – І ти вибач, друже, але заради справедливості часом доводиться чимось жертвувати. Ризикую? А що вдієш? У разі чого надішліть моїм батькам офіційний папірець із присвоєнням капітанського звання посмертно.

З цим Руслан відвернувся і впевнено пройшов до виходу.

– Та щоб ти знав, я відбігав своє! – крикнув услід Шторм. Кинувши порожній келих з усієї сили у двері, що встигли зачинитися, прошипів: – Та пішов ти!..

– Краще б ти мовчав, Ігорю, – стомлено відгукнувся генерал. - Нам усім складно і всі чудово розуміють, чим ризикують. Йому зараз у лігво ворога йти, а ти накрутив його.

– Про нього, дурня, турбуюся.

– Варто було мені їхати замість Руслана, – опустившись на край крісла, промимрив Олег.

– Та що ви плачетесь та плачетесь, як баби! – заревів Вотан, стукнувши кулаком по столу. – Ми тільки все вирішили, а ви знов та по тому! От Буртенко молодець – дали вказівку, пішов виконувати, не замислюючись, а ви... тьху! Разом заварили кашу, разом і висьорбувати!

– Добре, які нам вказівки? – Шторм увімкнув холоднокровність.

– Зачекаємо, що розвідає Руслан і будемо діяти. А поки йдіть з очей моїх! – прикрикнувши, чоловік влаштувався у кріслі, закривши повіки. – Обидва!

Ігореві двічі повторювати не довелося і за кілька хвилин про його присутність у цій кімнаті нагадували лише уламки розбитого келиха. Олег йти не просто не збирався, а й планував продовжувати розмову з Вотаном, щоб прояснити певні моменти, які не давали спокою. І куди йти? Нікуди. Наодинці з собою більше накрутитись, не зможе всидіти на місці, зірветься і побіжить до Ритки. Як пити дати зірветься.

Ні, він точно остання сволота, раз продовжує сидіти тут в невідомості, в той час, коли Руслан, якому ця справа, по суті, зовсім не здалася, помчав під приціл...

– Їхати до Рощина повинні були ми з Вами, а не Буря.

– Ти ще тут? – не відкриваючи повік, невдоволено пробурчав Вотан.

Мабуть, чоловік очікував, що після питання Олег щезне, та він продовжив:

– Скажіть, чому замість того, щоб щось робити, ми з Вами сидимо і чекаємо з моря погоди?

– Не з моря погоди, а зручного моменту, – втупившись на Чернишевського, видихнув генерал, – Щодо Руслана, ти чудово знаєш, що він наш єдиний шанс не провалитися. Нам усім варто молитися, щоб його не розкрили якнайдовше.

– Ви розумієте, що на зручний момент ми чекаємо шість років? – пройшовшись по кімнаті туди-сюди, хмикнув Олег. Застиг на мить, а потім, пересмикнувшись, заволав: – Шість довбаних років! Ви вдумайтесь! Шість! Якого дідька? Саме шість років тому був найзручніший момент, який Ви профукали. Скільки ще чекатиме?