Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 год

– Це було помилкою. Не шукай зі мною зустрічей і зникни з мого життя, – кусаючи губи в спробі стримати виття, бурмотіла Маргарита, – Назавжди...

Пересмикнувшись від гидливості, Кирило вихопив телефон із рук дівчини та, натиснувши клавішу відбою виклику, прогарчав:

– Досить нюні розводити! Погано жилося тобі зі мною, чи що?

Питання було риторичним, оскільки у Рощина в голові не вкладалося як Ритка... Його Ритка, яку витягнув з величезної купи лайна, могла сидіти та соплі розтирати від факту, що треба залишитися з ним. Як все у житті відносно. Нещодавно молитися на нього була готова за допомогу, а тепер... Тьху, гидко.

Дивлячись на зсутулену, з розмазаною по обличчю тушшю, в облізлій сукні дівчину, Кирило ледве пізнавав свою Королеву. Виглядала вона, м'яко кажучи, гидко. Це дратувало до чортиків. Не розумів, кого й звинувачувати в першу чергу: Чернишевського, що так не вчасно з'явився звідкись на дорозі; Ритку, що, як звичайна сучка, клюнула на нового жеребця; або самого себе, що не догледів, дозволив ситуації статися.

Скрипнувши зубами, підхопився з дивана і пройшов до все ще відкритого балкона, звідки віяло ранковою прохолодою. Дістав з кишені штанів пачку цигарок, прикурив. Не обертаючись, втомлено видихнув:

– Якого біса на балкон поперлася? Марґо? А якби я не ввійшов?

Допускати подібну думку Рощин боявся і на мить. Ненавидів її, сердився, убити готовий був власноруч годинами раніше… Не як за зраду з Вовкодавом, як за те, що хотіла проміняти його, Кирила, на цього виродка. Не просто хотіла, а буквально жадала. А відпустити все одно не міг через сотні причин. І, як не сумно визнавати, головною була та, що не уявляв життя без дурної дівки. Звик до неї, чи що.

Ішов сюди, бажаючи одного – переконатися, що це моторошна дійсність. Що світ, збудований роками, валився як картковий будиночок і, якщо не вжити жодних заходів, втратить не лише справу всього життя, а й свою Королеву. В останнє не вірив, бо могло статися будь-що, але не це. А увійшов, побачив Ритку, коли вона намагалася перелізти через поручні балкона, і як переклинило. Думка про втрату більше не здавалася такою примарною.

Трясця його матері, зайди він на пару хвилин пізніше, хто знає, чим би справа закінчилася. Стрибок з висоти їхнього поверху не передбачав жодного шансу на порятунок. Це навіть не з машини на ходу вискочити.

Стягнув її в останній момент. Дівка ридала, відбивалася, щось бубоніла, обурювалася. Кирилу було байдуже. Дозволити Ритці зробити крок униз – означало вирити самому собі яму. А за всієї лайновості розкладу, помирати Рощин не збирався. Подібного задоволення сучому сину Чернишевському не надасть. І старому доброму знайомому генералові також. Що за час настав? Навалилося все й одразу.

Стоп! Як раніше не подумав?

Вилаявшись про себе, Кирило нещадно зім'яв недопалок і викинув з балкона.

На перший погляд, що могло бути спільного між закоренілим зеком та принциповим вояком, враховуючи, що зек працює на потенційного ворога Вотана? Пам'ятається, Ритка казала, що жила з Чернишевським по сусідству. Тобто, його знайомство з генералом виключати не варто. Хоча який сенс Вовкодаву вплутуватися в усю цю правову гниль? Та і яким чином генерал зміг втягнути у свій бік бандюгана? Маячня. Але щось у цій маячні не давало спокою. Щось, що маленьким черв'ячком сумнівів змушувало задуматися, а якщо справді два його вороги пов'язані?

 – Навіщо жити, якщо ти плануєш до кінця днів тримати мене у цій квартирі? – шморгнувши носом, запізно відгукнулася Марго.

– Самогубців не відспівують у церкві, – навіщось нагадав Кирило, – Тобі в борделі не вистачило пекла? Шість років – не вічність. 

Сам не зрозумів, до чого прозвучало зауваження. Не хотів втрачати її, але зізнатися прямо, означало урочисто вручити Одинцовій козир проти себе. Настільки він ще не втратив розум.

– Краще в пеклі вічно горіти, ніж тут, із тобою, – заявила Маргарита

Рощина покорчило від почутого. Стиснув міцніше поруччя балкона, намагаючись утримати себе під контролем. Зірватися простіше просто, але ні чорта це не змінить. Ритка ще дужче почне арканитися.   

Погано було і бридко на душі. Невже все через бовдура Вовкодава? Адже Рощин, як утримав Ритку від нової спроби суїциду, не придумав нічого кращого, окрім як шантажем змусити її відмовитися від Чернишевського. Так, щоб напевно. Зателефонувати вимусив, аби раз і назавжди розставити крапки на «і». Щоб знав вишкварок, що Ритка його, Рощина. Завжди була і до кінця днів лишиться.

Довелося неабияк налякати дівку, що вб'є цього Олега. Розмаже як комашку, і ніхто не згадає про нього. І він це зробить, вб'є. Неважливо, що пообіцяв дати спокій Чернишевському, якщо Ритка відмовиться від нього. Вб'є вже за те, що Королева дбає про Вовкодава, як про нього, Кирила, зроду не дбала. Ось, прояснить трохи ситуацію, дізнається хто за ким стоїть і неодмінно вб'є. Власними руками придушить.

– Або знаєш, що? – Одинцова ніяк не вгамувалася. Секунда та чоловік відчув, як відчайдушно заколотила по його спині кулаками, – Вбий мене сам! Покінчімо з цією безглуздою історією раз і назавжди. Усім буде легше!

– Припини істерику! – різко обернувшись і вхопивши дівчину за зап'ястя, заревів чоловік.