Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Давай разом розсудимо та розберемося, кому з нас ти більше не потрібна? – Відпустивши дівчину, Рощин відступив і з байдужістю перерахував аргументи на свою користь: – Мені, який витягнув тебе з лайна і не дозволив сісти за ґрати, за сволоту Гришку, котрого не вазою гримнути, а четвертувати варто. Або добряку Олежкі, який вийшовши з в'язниці, з'явився перед тобою лише через шість років, коли надійшла вказівка? Хоча ні. Напевно, найбільше ти потрібна шановному Андрію Михайловичу, який спочатку кинув тебе заради блискучих зірочок сюди, – постукав себе по плечі, – А потім дивився протягом довгих років, як дочку трахають всі, кому не ліньки, і вона вивалюється в лайні. Та все це виключно з метою загартування духу та характеру. А коли ти пройшла вогонь і воду, і наочно готова продемонструвати, що справжня дочка свого батька, ти, звісно, ​​стала йому потрібна. Бо як ти там казала? Кров дається взнаки.

Присівши на край столу, Кирило витяг з кишені пачку цигарок і закурив. Блаженно втягуючи дим, не відриваючись, спостерігав за Риткою. Виглядав радісним як ніколи. Здається, навіть забув за яким заняттям застав її в кабінеті. А дівчина оглядалася на розкидані на підлозі папери та не тямила заради чого ризикувала всім? Собою, Русланом?

Цікаво, Буря з самого початку розумів, що вона наживка, але, як і Олег, натурально грав роль, переконуючи, що потрібна Чернишевському як жінка? Ні, Рус виглядав переконливо. Втім, хіба Олег, коли клявся, що Маргарита кохання всього його життя, поводився інакше?

Господи, що робити? Як жити? Разом плани та надії порушились. Хвилини тому готувалася будь-якими способами бігти від Рощина, вважаючи його негідником, тепер не знала, хто в цій ситуації більший мерзотник. Ні, Кирила, як і раніше, ненавиділа всім серцем, але йти їй нікуди.

Олег не кращий за Рощина. Виходить обидва використовували її, але з однією різницею: Кирило з метою наживи та незрозумілих мотивів, відомих лише йому, зате з Чернишевським набагато простіше – зірочки на погонах та нові посади. Недорого оцінили її існування, але як для простої повії в самий раз.

І нехай Олег, але Одинцов... Рідний батько? Як він міг? Втім, якщо Чернишевський, з котрим провела половину життя, згадав про неї лиш через наказ начальства, що очікувати від Одинцова, якого майже не знала. Але все одно відмовлялася вірити…

– Ти брешеш, – сипло видихнула, схопивши себе за плечі.

– Розумію, тобі не хочеться вірити, що твій коханець виявився такою сволотою. Та й про батька не дуже приємно дізнаватися такі новини, але… – потягнувшись через стіл до попільнички, Кирило кинув туди недопалок і стрибнув на підлогу, – Це життя, Марго. Кожен виживає як може. Ти єдина, хто близько вхожа у моє оточення, щоб допомогти цьому поганому менту копнути під мене.

– Олег не міг зі мною так вчинити, – як заведена повторювала Одинцова.

Якого дідька слухає божевільні вигадки Кирила? Він, щоб її утримати, піде на що завгодно. Підскочивши, кинулася вперед, щоб утекти геть, але Рощин перехопив. Затис дівоче підборіддя, змушуючи глянути в очі, і виплюнув:

– Я сам спочатку не повірив, що цей зек, Чернишевський, котрий запевняє, що працює на Сизого, пов'язаний з ментами. Та коли він відвіз тебе до біса на роги, а до мене в офіс налетіти СБУшники, не склало особливих труднощів зіставити два плюс два. Почали працювати гарно, але лопухнулися, як пацани зелені. Мене так просто не провести, вже добре знайомий із методами роботи Вотана.  

– Відпусти мене, Кирило. Будь ласка, – тихо й напрочуд спокійно попросила Маргарита.

Обидва чудово розуміли, що мала на увазі не лише теперішній момент.

– Нізащо, – пирхнув Рощин.

– Утримуючи мене, нічого не виграєш. Я тебе не люблю. Розповісти Чернишевському, Одинцову чи будь-кому ще щось нове про тебе не зможу вже через те, що знаю не більше за них. Документів ніяких не вкрала, твоя служба охорони спрацювала чудово, як завжди. І самолюбство твоє залишиться в нормі, з Олегом я теж не буду. Навіщо я тобі?

– Потрібна, – провівши великим пальцем по щоці дівчини, зітхнув Кирило, – Просто потрібна. Звик до тебе, мабуть.

Звичка дивна річ. Маргариті здавалося, що вона теж звикла, але дивлячись на цього чоловіка, з яким прожила шість років, не бачила в ньому нічого, що могло втримати поруч. Навіть правда про власного батька, що відкрилася.

– Іди до себе, – порушуючи мовчання, Рощин відступив, відкриваючи шлях, – Подумай гарненько і розберися, кому довіряєш більше: мені, батьку, що кинув тебе на свавілля долі та при всій своїй владі не поспішав звільнити, або Чернишевському, котрий опинився у пов'язці з Вотаном. Коли надумаєш, скажеш. На той час я припасу тобі ще кілька сюрпризів.

Змірявши чоловіка незрячим поглядом, Одинцова вийшла з кабінету. Звикла, що останнім часом у квартирі постійно перебував хтось третій, здивувалася, виявивши коридор порожнім. Було тихо. Слідів перебування Руслана не видно. Це погано. Розмова з Бурею була б зараз дуже доречною. Принаймні він єдиний з учасників цього фарсу, хто міг прояснити ситуацію.

Життя в черговий раз йшло навперейми. Як це виправити та кому довіритися – не уявляла. Чернишевський обманював. Кирило обманював. Батько... обманював. Ритка була впевнена, що Одинцов кинув їх з матір'ю заради іншої жінки та не думала, що колись знову почує про нього, ще в такому світлі. Але чи варто вірити Кирилові? Якось довірилася і що з цього вийшло?