Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 рік

Тремтячими руками Маргарита, відкривала ящик за ящиком робочого столу Рощина та поспіхом перебирала документи. Чоловік скоро повернеться, а вона нічого компроментуючого так і не знайшла. Хоча безглуздо було сподіватися, що у разі правдивості слів Олега, Кирило стане тримати щось важливе в місці, в котре будь-хто вхожий до будинку має доступ. Руслан як дізнався про новий план, одразу дав Одинцовій це зрозуміти, та вона не втрачала надії.

– Та що це таке? – переглянувши останню теку, зітхнула, приречено опустившись на стілець. Мрії покінчити сьогодні з усім фарсом не виправдовувалися.

Машинально оглянувши стіл на наявність зачіпки, схопилася поглядом за фотографію у різьбленій рамці. Чорно-біла фотокартка зображала цілком щасливу сім'ю: представницького чоловіка років сорока, гарну жінку з довгим, кольору воронового крила волоссям, років на п'ять молодшу, та хлопчика років десяти від народження. Не знай напевно, ні за що не здогадалася, що дитина з фото та Кирило Рощин одна особа.

 Дивно було бачити у жорстокого і владного чоловіка на робочому місці таке трепетне ностальгічне нагадування про минуле. Втім, зі швидкоплинних згадок про дитинство та юнацтво, Ритка відчувала особливий зв'язок і любов з боку Кирила до матері. Чого ніколи не могла сказати про його ставлення до батька.

Після розмови з Чернишевським багато що ставало по місцях. У голові все ще ледь укладалося, що Рощин – кримінальний авторитет на прізвисько Плантатор. Хоча відкриття було передбачуваним. Маргарита не дурепа, чудово знала, що Кирило завжди був пов'язаний із кримінальним світом, інші в Інанну не приходили. Здогадувалася, та зізнатися собі боялася.

Куди більший шок приводив факт спорідненості Рощина з запеклим мерзотником, покійним Гришком Латуніним. Від розуміння, навіщо насправді стала потрібна Кирилу, решта меркла. Виявляється, вона стала звичайним виконавцем брудної справи, способом помсти. Як раніше не помітила, наскільки глибоко загрузла в бридкому світі?..

– Рито, закругляйся, – у кабінет заглянув Буртенко, що чатував в коридорі. Нетерпляче переступаючи з ноги на ногу: – Кирило під'їхав. З хвилини на хвилину зайде.

– Я зараз, кілька хвилин, – підхопившись, Одинцова стала квапливо наводити лад у ящиках, складаючи папери назад.

Нервове тремтіння посилювалася. Прилаштовуючи ще одну теку, впустила на підлогу. Документи вихором розлетілися по кімнаті.

“Чорт. Цього ще не вистачало... Не встигла” – промайнуло блискавкою в голові.

Коли слідом за думкою стукнули вхідні двері, а з коридору почувся невдоволений голос Рощина, усвідомила наскільки попала. Якщо Кирило застане її за таким заняттям – не поздоровиться усім.

Швидко збираючи документи, благала Бога, щоб Буря зумів затримати Рощина. Вдала б, що чекає тут на його повернення. Благо кабінет не напханий камерами, як решта квартири.

– Чого ти причепився? – голос Кирила наближався, а кроки за стіною дали зрозуміти, що не встигла, – Пішов геть звідси, я сказав!

На одному з паперів, що сунула до теки, майнуло знайоме прізвище, коли двері відчинилися і в отворі з'явилася постать Рощина. Рита так і застигла сидячи навпочіпки, з жахом уп'явшись на чоловіка, вічне невдоволення на обличчі якого незабаром змінилося повноцінним гнівом, варто було окинути поглядом кімнату і зупинився на ній, розуміючи, що відбувається.

– Кириле Сергійовичу, – за спиною Рощина мелькнув Буртенко.

– Пішов звідси, я сказав! – не обертаючись, загорлав чоловік, – З тобою потім поговоримо. Я ситий по горло твоїми витівками.

На цьому зачинив двері перед носом Руслана. Зробив крок углиб кабінету. Зупинившись біля Маргарити, сів поруч. А вона була наче заворожена. Поворухнутися боялася, не те що заговорити. Дивилася зляканою ланню і чекала на вибух.

– Що ми тут робимо, м? – схиливши голову набік, напрочуд спокійно поцікавився. Але по очах, що палали гнівом, було помітно яких зусиль коштував йому спокій, – Нічого не хочеш розповісти, Марго?

Піднявши руку, ледве торкаючись, провів тильною стороною долоні по дівочій щоці. Жест подіяв як відро крижаної води, повертаючи в реальність і протвережуючи від німого ступору. Раз обставини склалися саме так і в кішки-мишки більше не пограти, продовжувати залишатися бездіяльною амебою Одинцова не стане.  

– А ти мені? – здригнувшись від дотику, з викликом, – Може, нарешті, розкажеш, навіщо я тобі була потрібна усі ці роки? Не від доброти душевної від психлікарні та правосуддя врятував.

Чоловік, різко схопивши Ритку за волосся, потягнув на себе. Наче не чуючи запитань, прошипів:

– Що ти шукала в моїх речах?

– Докази, що жила всі ці роки із чудовиськом! – мотнувши головою в спробі позбутися його руки, шикнула Одинцова безстрашно.

Сама здивувалась, звідки взялася сміливість. Але в цій ситуації чекати допомоги немає звідки, повинна постояти за себе сама. Рішення прийшло блискавично, Маргарита була впевнена, що ніхто не зможе її зупинити. Навіть Рощин. В якому б гніві не був.

– І як? – піднімаючись, Кирило потягнув дівчину за собою, змушуючи встати, – Успішно? Чим дивувати зібралася?

Упираючись і морщачись від болю, Одинцова таки вирівнялася. Зневажливо оглянув Кирила з ніг до голови та видала: