Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Того ж дня домовився з лікарем про виписку, хоча спочатку, за прогнозами, виписка Маргариті не світила і за місяць. Лікар, як встигла підслухати, пропонував до психлікарні її відправити, та Кирило не був би собою, якби не відстояв. Хоча може психлікарня була б найбільш правильним варіантом.

– Невже думала, що дозволю закрити тебе в божевільні чи за ґратами? – кинувши сумку на підлогу, скрипнув зубами Рощин.

– Шість років я провела в ув'язненні, сумніваюся, що в божевільні або за ґратами могло бути гірше, – обхопивши себе за плечі, зіщулилася, криво посміхнувшись. – Варто було здати мене до міліції, клопоту було б менше.

Одинцова здогадувалася, що за Гришку її могли у кращому разі посадити, у гіршому десь закопати. Та про можливість опинитись у в'язниці від Кирила за останній місяць почула вперше.

– Звичайно, гірше! Якщо про Гришка мало хто жалкує, то смерть Сизого не пробачили б тобі.

– А мені начхати! Ти ще не впевнився, що сама хочу померти? – із викликом почала було Одинцова, але осіклася. Піднявши брову, дивилася на чоловіка, не вірячи своїм вухам, – У якому сенсі смерть Сизого? Я його не вбивала.

– В прямому. Не хотів одразу говорити, але наступного дня після того, як знайшов тебе в лікарняній палаті в синцях, я поїхав і розгромив до біса цей кубок разом з його господарем, – як щось звичайне прозвітував Кирило, – Більше тобі нічого боятися, – підійшовши на відстань витягнутої руки, провів пальцями по дівочій щоці та з ніжністю прошепотів: – Я обіцяю, що заклад під назвою Інанна більше не з'явиться у твоєму житті. І запам'ятай: ні Інанна, ні хтось типу Сизого не вартий того, щоб ховати себе як у прямому розумінні цього слова, так і живцем серед зеків та іншої нечисті. Ти надто гарна для цього.

Вхопивши за плечі, Рощин притягнув нерухому Ритку до себе. Вона так і стояла не в змозі підняти руки, щоб відповісти на обійми. Лише дивилася кудись у далечінь, крізь незачинені вхідні двері.  

Дивно так. Рощин через неї розігнав кубло і скинув Сизого. Врятував від казенного будинку та від смерті. Це крутіше за будь-яку серенаду під вікном або неосяжного букета троянд, про який мріяла в юності, коли Пашка був живий. Подібного заради неї ніхто не робив. Та чомусь не знала, чи радіти, чи плакати.

Латунін марився скрізь. Особняк, що перейшов Кирилові у спадок від батька, і який відтепер називався її домом, майже не рятував. Для початку Маргариті необхідно було звикнути до думки, що відтепер вона вільна. Золота клітка для безвільної пташки змінилася на Золоту Рощу. Але остання явно вигравала.

Коли Кирило провів для дівчини екскурсію по будинку, побачила різницю – атмосфера була зовсім іншою, більш привабливою і воістину домашньою. Все разом із ситною вечерею, благодушно налаштованою до неї хатньою робітницею, і трепетним ставленням самого Рощина, дозволило розслабитися. У сон зморило рано, щойно чоловік довів до її нової спальні та поклав у ліжко. Вперше за довгий час снодійне не знадобилося.

Крізь сон Маргарита відчувала, як Кирило, вірний звичкам, що перейшли з лікарні, посидів якийсь час поруч, погладжуючи волосся. Здається, бурмотів щось приємне... А потім, перевернувшись на інший бік, дівчина остаточно провалилася в сон, почувши насамкінець голосний шепіт:

– Знову ти!.. Ні! Ти її не отримаєш ні зараз, ні згодом. Все, з мене досить, Вотан... 

2010 рік

Обійнявши себе за плечі, Маргарита крокувала туди-сюди по спальні, роздумуючи над словами Кирила: теперішніми та більш давніми. Пам'ять грала злий жарт, дівчина не могла з упевненістю сказати, що в минулому чула з вуст Рощина саме це прізвисько.

Якщо її батько та генерал СБУ Вотан дійсно одна особа, все ставало ще заплутанішим. Коли батько пішов, була така маленька, що до ладу не розуміла, ким він працював. Хоча, згадуючи батьківське фото, яке мати постійно носила з собою, там він був у формі…

– Що ж робити?.. – благала ледь чутно.

Гаразд би у Кирила якісь папери знайшла, але ні. Хоча… Досьє. Перед появою Рощина, готова присягнутися, що бачила серед інших паперів справу Пашки. Що історія з Городковим каламутна, зрозуміла зі слів Олега давно. Та яким боком Кирило?

Не бажаючи губитися в здогадах, сподіваючись раз і назавжди розставити крапки над і, Одинцова вибігла зі спальні, зіткнувшись з Кирилом посеред коридору.

– Нам потрібно поговорити! – уперла руки в боки, перегороджуючи шлях.

– Вже вирішила кому довіряти? Швидко якось, – з глузуванням підколов, відштовхуючи з проходу.

– Звідки ти знаєш Павла Городкова? – з місця в кар'єр майнула Маргарита, обертаючись до чоловіка, що, пройшовши повз, був вже біля виходу.

– Марго, досить грати у слідчого, – відмахнувся Рощин, попутно дістаючи телефон з кишені. І звертаючись до того, хто дзвонив: – Ну чого там?.. Взяли? Добре, давайте на базу його.

Одинцова стрепенулась. Серце закалатало частіше.

– Ти про кого? – схопила Рощина за руку, не випускаючи з квартири.

– Так, їду я. Скоро буду, – відключившись, Кирило сховав телефон і, відмахуючись від дівчини, як від настирливої ​​мухи, вилетів у під'їзд, на ходу кинувши охоронцеві, що вартував біля дверей: - Прослідкуй, щоб вона далі цього будинку не вийшла.