Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Ти про Олега казав? – забігаючи в ліфт, не вгамувалася. Озирнувшись на сторожового пса, що увійшов слідом, але не бачачи його: – Де Руслан?

– Дострибався твій Руслан, – відповів Рощин, натиснувши потрібну кнопку.

– Що ти зробив з ним?

Ритка, сповнена відчаю та жаху, смикала Кирила за сорочку на грудях, намагаючись щось вивідати, але той незворушно стежив за цифрою поверхів, що змінювалася на табло.

Охоронець, що потіснився в кутку ліфта, косо поглядав на розігрувану сцену.

– Кирило, не мовчи! Скажи, хоч щось! – верескнула в той момент, коли двері ліфта безшумно відчинилися.

– Повітрям трохи подихайте і додому її проводиш, – Рощин, відштовхнувши Ритку прямо на охоронця, роздратовано пройшов геть.

– Маргарито Андріївно, гадаю, Вам варто повернутися, – подав голос чоловік, імені якого не знала та знати не хотіла.

– Тебе забула спитати, що мені треба, а що ні! – тупнувши ногою, вирвалася, не звертаючи на нього уваги.

Вибігла надвір, коли за Рощиним зачинилися дверцята позашляховика і той зі свистом гальмівних колодок зірвався з місця. Гнатися було марно. Її нова охорона явно менш поступлива, а Кирило, увімкнувши режим непробивності, нічого не скаже.

Схопившись за голову, стомлено опустилася на лавку, жадібно втягуючи прохолодне осіннє повітря. Розгардіяш у думках ставав все більших масштабів, і чим шаленіше намагалася його розгребти, тим гірше робилося. Просиділа хвилин п'ятнадцять, не менше. Прийшла до тями, коли почула, що її звуть. Охоронець і так довго протримався у терплячому очікуванні її уявної прогулянки.

– Маргарито… – позвав.

– Та йду я вже! – прикрикнула, злісно блиснувши очима на чоловіка, і обомліла.

На секунди здалося, що обізналася, примарилося. Поморгала часто і навіть потерла повіки, сподіваючись прийти до тями, та нічого не змінювалося. Ні, таких збігів не буває.  Їй не може так підфартити. Вона просто вкотре божеволіла.

Слова з вуст зірвалися перш ніж встигла повірити:

– Пашко?.. Це ти?