Ти будеш моєю - Еммі Берн

Амелія

Стою по серед будинку, який до не давана вважала своїм домом. А тепер він для мене чужий і холодний. Усе нагадує тут, мені про мого улюбленого братика. Я не наважилась зайти у його кімнату. Просто не змогла, біль скував мої ноги. Думала коли прийду сюди, стане трішки легше. Але біль нахлинула новою силою. Мені потрібно збиратись і якомога швидше тікати. Відчуття, що за мною стежать не покидала мене всю дорогу до дому.

Зайшовши у свою кімнату, я знову не змогла стримати свої сльози. На мене дивилась маленька статуетка, у вигляді мавпочки, яка розвела своїми ручками у різні сторони. Це подарунок Ярика, так трохи дивний, але такий улюблений. У мавпочки була дірка у вушку, я туди протягнула шнурочок. Єдине нагадування яке я візьму із цього дому. Я повісила мавпочку собі на шию, і сховала під платтям.

Але подивившись на себе у дзеркало шафи, зрозуміла що потрібно передягнутись у менш помітний одяг. Взяла чорну футболку і темні джинси. Волосся зв'язала у високий хвіст. Так набагато краще.

Речей із собою я беру по мінімумі, пару футболок і дві пари штанів. Білизну обов'язково беру більше, одні шорти і піжаму. Дістаю із свого сховку документи і гроші. Про мій сховок навіть Ярик не знає, хотіла колись розповісти, але не склалось. Не думаю звичайно, що він мене міг обікрасти, але я вже не знаю тої людини. Телефон виключаю і залишаю у домі, мені він більше не потрібний. В останнє проводжу поглядом по своїй кімнаті, в розумінні що більше ніколи не повернусь сюди. Проходячи повз кухню, на очах знову сльози, а у голові спогади наших сніданків. У нас була традиція, кожний сніданок ми проводимо у двох. Але цього більше не повториться, і від цього розуміння мене розриває із середини. Я для нього просто чужа людина, яку він без краплі жалості підставив.

Закриваю двері на ключ, і знову відчуття, що за мною спостерігають. Мені це дуже не подобається, не знаю скільки у мене є часу, щоб сховатись. Але розумію, що дуже мало. Адже перевірити флешку не така і довга процедура. Тому мені потрібно, швидко відірватись. І я вирішую йти тими вуличками, які знаю найкраще.

Я легко відірвалась, адже знаю короткі стежки, які більшості невідомі. Деякі я створила сама, і тільки я про них і знала. У голові гуділо від думок, паніка потроху зводила мене з розуму. Підкидаючи картинки мого вбивства. Правду кажуть очікування смерті, гірше самої смерті.

Поки іду у думках тільки одне, вони вже знають, що на флешці нічого немає ? Мене вже шукають ? Тілом проноситься холод від таких здогадок.

Телефон вирішую купити, коли приїду. Але куди саме направляюсь не знаю. Сідаю у перший автобус, який потрапляє мені на очі. І купую квиток до кінечної станції. Він їде кудись за місто, у село під назвою "Ситники" вперше таке чую. Спочатку хотіла їхати на вокзал, але паніка що мене уже шукають не дала мені цього зробити.

Я зайняла місце так, щоб мене не було видно із вікна. Мені потрібно, хоч трошки заспокоїтись. Вдягаю навушники і згадую, що у мене немає телефону. Через стрес, я стала зовсім розсіяна. Знімаю їх і кладу назад у рюкзак, втікаю тільки з ним.

Це ж треба як мало нам потрібно, колись думала про переїзд. І мене так лякало скільки речей мені потрібно зібрати і перевести. Тому відклала його досить довго, а тепер їду з одним рюкзаком і мені здається досить.

Не знаю, що мене чекає по переду і це мене лякає. Де я сьогодні буду ночувати я не знаю. Думаю на місці уже розбиратись, надіюсь я не створюю собі нові проблеми.

Закриваю очі, і на секунду даю собі час заспокоїтись. Мені просто необхідно це зробити, бо дії на емоціях, мене ще до добра не довели. Мені здається, що я навіть засинаю на декілька хвилин. Коли автобус зупиняється, і у ньому окрім мене більше нікого немає, розумію що приїхала.

Виходити трохи страшно, але діватись мені нікуди. Потрібно йти, але куди саме? Я стараюсь побачити хоч щось схоже на магазини, або кафе. Але окрім старих будиночків, нічого немає. Тому вирішую перейти все село, щоб знати хоч щось. Адже я дуже голодна, і їжі із собою не брала. Навіть про неї і не думала у той момент.

Яка година я не знаю, але дивлячись як починає опускатись сонце, то вже десь сьома. Проходячи по дорозі, я стараюсь заглядати на подвір'я, щоб запитати про магазин. Але жодної людини я тут не зустріла, і мене це починає дуже лякати. Куди я приїхала ? " Так Аммі заспокойся, можливо далі живуть люди ".

Нарешті я замічаю магазин, але підійшовши ближче мені хочеться плакати. На вивісці не хватає декількох букв, і вінка майже всі розбиті. Двері забиті дошками.

Розуміння що я приїхала у покинуте село, накриває мене сильною панікою у голові. І що тепер мені робити, куди йти. Ці питання крутились у моїй голові. Потрібно знайти якесь місце для ночівлі.

Але одна думка гріла мене з середини, що тут шукати точно не стануть. Тому потрібно як найшвидше знайти укриття, а завтра з ранку буду вирішувати куди далі мені йти.

Я ще довго блукала вуличками, поки не побачила хатинку із відкритими дверми. Я попрямувала туди, адже лізти у закриті будинки бажання не було. Хвіртка була закритою, але не високою, тому я її з легкістю перелізла.

З кожним кроком страх, що я ось так проникла у чужий дім ставав все більшим. А якщо тут хтось живе ? Але оглядаючи закинуте подвір'я розумію що ні. Біля майже заваленої стодоли бачу колодязь. Думка, що у мене є вода нарешті принесла на моє лице посмішку.

Я швидко підійшла до колодязя, і відкрила двері. Так відерце є. Викрутивши воду, я нарешті втамовую спрагу. Ну як можна ось так тікати, і не взяти із собою води та їди. Ще раз переконуюсь, що я спочатку роблю, а потім думаю.

У будиночок заходити страшно, ні я не боюсь мишей чи тарганів. Але я боюсь невідомості і це мене дуже лякає. Я заходжу в середину і у ніс б'є запах, чогось гнилого. Фу, закриваю ніс пальцями, можливо якась кішка здохла. Моя цікавість бере гору, і я йду шукати те що так тхне.