Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Стрельскі обачно вів машину, їдучи додому при зимовому яскравому світлі. Злість загострила його зір. Гарненькі білі хатинки на узбережжі. Білі яхти коло смарагдових газонів. Поштар здійснює свій обідній об’їзд. Біля дому він помітив припаркований червоний «Форд-мустанг» і впізнав автівку Амато. Стрельскі застав його на ґанку: на Амато була жалобна чорна краватка і він попивав колу з холодильника. Поруч на плетеному дивані лежав сонний Пат Флінн, на ньому був чорний костюм, жорна жилетка і чорний капелюх. Він притискав до грудей порожню пляшку односолодового ірландського віскі десятилітньої витримки.
— Пат знову спілкувався зі своїм колишнім босом, — пояснив Амато, зиркнувши на свого нерухомого товариша. — У них було щось на кшталт раннього сніданку. Агент Леонарда — на борту «Сталевого паші». Двоє хлопців допомогли йому зійти з Роуперового літака в Антиґуа, інших двоє — посадили на гідроплан. Інформація надійшла від Патового друга, який читав доповіді, написані надзвичайно чистими людьми з розвідки, яких удостоїли права доступу до інформації по «Флагману». Пат сказав, що, може, ти захочеш передати цю інформацію своєму другу Денні Берру. Пат просить передати Берру від нього привіт. Йому було приємно з ним працювати, незважаючи на всі подальші труднощі, так і передай Берру.
Стрельскі глянув на годинник і швидко пішов усередину. Говорити зі свого телефону було не зовсім безпечно. Берр одразу ж підняв слухавку, немов чекав, поки задзвонить телефон.
— Твій хлопчик подався кататися на яхті зі своїми багатими друзями, — сказав Стрельскі.
Берр був вдячний, що почався дощ. Кілька разів він зупинявся на узбіччі і сидів у машині, чекаючи, коли злива, яка барабанила по даху, дещо вщухне. Злива дарувала тимчасове прощення. Вона повертала Берра у його стихію.
Він виїхав пізніше, ніж збирався.
— Пильнуйся, — автоматично сказав Берр, передаючи нікчемного Полфрі під Рукову варту. Можливо, він хотів сказати: пильнуй за Полфрі. А може: любий Боже, пильнуй за Джонатаном.
«Отже, він на борту яхти, — крутилося у Берра в голові, поки він їхав за кермом. — Він живий, навіть якщо йому хотілося б померти». Спочатку це було єдине, що заполонило його думки: «Джонатан живий, Джонатана піддають тортурам, можливо, просто зараз». Лише переживши належні, як йому здавалося, муки, до Берра почала повертатися його неабияка здатність мислити розсудливо, і він почав думати, чим себе можна хоч трішечки заспокоїти у цій ситуації.
Він живий, а це означає, що Роупер цього хоче, інакше він покарав би Джонатана, щойно той підпише останній документ: просто черговий труп на узбіччі панамських доріг, ну і нехай.
Він живий. Негідник масштабів Роупера не привозить людину, яку хоче вбити, на свою прогулянкову яхту. Він узяв його туди, щоб розпитати, а якщо він усе-таки після цього вирішить його вбити, то зробить це на добрячій відстані від яхти, врахувавши чистоту довкілля і чутливість своїх гостей.
Що ж такого хоче запитати Роупер, чого він ще не знає?
Можливо: які деталі щодо цієї операції Джонатан передав своєму керівництву?
Можливо: що саме тепер загрожує Роуперу — йому висунуть звинувачення, зірвуть його грандіозний план, на поверхню спливе вся інформація про нього, виникне скандал, здіймуться крики?
Можливо: наскільки я можу розраховувати на захист тих, хто мене буцімто захищає? Чи вони вислизнуть навшпиньках крізь чорний хід щойно почують звуки сирен?
Можливо: ким ти себе уявив: проліз у мій дім та ще й вкрав з-під мене мою жінку?
Над машиною зімкнулися крони дерев і Берру пригадалося, як Джонатан сидів у котеджі в Леньйоні тієї ночі, коли вони давали йому останні настанови. Ось він підносить до гасової лампи лист Ґудгью: «Леонарде, я впевнений. Я, Джонатан. І завтра вранці моя впевненість нікуди не подінеться. Як мені підписатися?»
«Достобіса багато ти всього понапідписував, — подумки сказав йому Берр. — А підбурював тебе до цього всього я».
«Зізнайся, — подумки благав він Джонатана. — Видай мене, видай нас усіх. Ми ж тебе зрадили, правда? То зроби те саме стосовно нас і врятуй себе. Ворог не там. Він тут, серед нас. Видай нас».
Він був за десять миль від Ньюберрі і за сорок миль від Лондона, проте навколо був справжнісінький англійський сільський пейзаж. Він піднявся на пагорб і заїхав на алею голих берез. Поля обабіч нього були свіжозорані. Він вдихнув запах силосу і згадав, як зимовими вечорами сидів навпроти пічки на маминій кухні у Йоркширі і пив чай. «Ми — порядні люди, — подумав він, згадуючи Ґудгью. Порядні англійці з самоіронією і розумінням правил пристойності, з демократичним духом і добрим серцем. То що ж, чорт забирай, з нами трапилося?»
Розтрощений дашок над автобусною зупинкою нагадав йому жерстяний сарай в Луїзіані, де він познайомився з Апостолом, якого Гаррі Полфрі видав Мороку, а Морок — американцям, а ті — ще бозна-кому. Стрельскі взяв би з собою пістолет, подумав він. Флінн зайшов би першим, заколисуючи свій кулемет у руках. Ми були б озброєні і менше хвилювалися б про свою зброю.
Проте зброя нічого не вирішує, подумав він. Зброя — це блеф. І я також блеф. Я неліцензований і з розрядженою зброєю, я — порожня загроза. Але я — єдине, що можна зараз пред’явити триклятому серу Ентоні Джойстон Бредшоу.
Він подумав про Рука і Полфрі, які мовчки сидять у Ру-ковому офісі кожен зі свого боку стола, з телефоном посередині. Вперше за довгий час він майже усміхнувся.
Помітивши вказівник, він звернув ліворуч на неасфаль-товану дорогу і його охопило помилкове відчуття, ніби він уже точно тут бував раніше. Це свідоме перетинається з підсвідомим, він читав про таке у якомусь премудрому журналі: саме при цьому перетині виникає відчуття дежавю. Він у такі нісенітниці не вірив. Та й мова того журналу геть вивела його з себе, а зараз від однієї думки про це він знову майже озвірів.
Він зупинив авто.
Надто вже він був розлючений, тому вирішив почекати, щоб лють трохи вщухла. Боже правий, на кого я перетворююся? Я ж мало
