Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

однакових блефів, проте всі вони мають одну спільну рису: співучасть того, хто блефує, і того, хто вірить, містична взаємозалежність протилежних потреб. Для порушника закону це може бути підсвідомою потребою стати законослухняним громадянином. Для самотнього злочинця — таємним бажанням прибитися до стада, будь-якого стада, лишень не бути б самому. А для підтоптаного плейбоя і негідника Бредшоу — принаймні Берр молив Бога, щоб це було так, спостерігаючи, як його противник читав, перегортав сторінку, повертався назад, брав іншу папку і знову читав — цією потребою був пошук ексклюзивного ставлення до себе за всяку ціну, а ще необхідність завжди укладати найвигіднішу угоду і помститися тим, хто смів бути успішнішим за нього. Саме тому він став легкою жертвою Беррового обману.

— Ради Бога, — пробуркотів Бредшоу, повертаючи нарешті папки з таким виглядом, ніби його від них нудило. — Не потрібно перегинати палицю. Завжди є золота середина. Мусить бути. Ти ж розважлива людина, і завжди таким був.

Берр був менш люб’язним.

— О, сер Ентоні, я б аж ніяк не назвав золотою серединою, — сказав він, відчувши, як його знову переповнює лють, коли він забирав папки і запихав їх назад у портфель. — Я б радше назвав це тимчасовим відтермінуванням, до наступного разу. Ось що ти зробиш: ти зателефонуєш на яхту «Сталевий паша» і переговориш з нашим спільним другом.

— Про що?

— Скажеш, що все лайно, яким ви з ним займалися, ви-плило на поверхню, і багато іншого цікавого теж. Можеш переповісти йому мої слова і розповісти про те, що ти бачив на власні очі, і про те, що ти накоїв, і про те, що почув. — Він зиркнув на незашторене вікно. — Звідси видно дорогу?

— Ні.

— Шкода, тому що вони вже мали б бути тут. Я думав, ми зможемо помилуватися, як за озером блимає блакитне світло. І з верхніх поверхів також не видно?

— Ні.

— Скажеш йому, що поліція бачить вас усіх наскрізь, що ви були надто необачні і ми простежили весь маршрут від ваших липових кінцевих споживачів і назад до самих витоків, а тепер ми з цікавістю спостерігаємо за пересуванням суден «Ломбарді» і «Гораціо Енрікес». Хіба що... Скажеш, що американці приготували йому тюремну камеру в Маріоні.

Вони хочуть висунути свої звинувачення. Хіба що... Скажеш, що його впливові друзі у суді — вже більше йому не друзі. — Він простягнув Бредшоу слухавку. — Скажеш, що ти переляканий до смерті. Ридай, якщо ще можеш. Скажеш, що не витримаєш у в’язниці. Хай він зненавидить тебе за твою слабкість. Скажеш йому, що я майже задушив Полфрі голими руками, бо мені на хвильку здалося, що це Роупер.

Бредшоу облизав губи, вичікуючи. Берр перейшов на інший бік кімнати і заховався у темряві дальнього вікна.

— Хіба що щоі — нервово запитав Бредшоу.

— Передай йому також, — дуже неохоче продовжував Берр, — що я зніму всі звинувачення. З тебе і з нього. Але тільки цього разу. Його кораблі зможуть спокійно допливти до місця призначення. Морок, Марджорем, Полфрі — відправляться туди, де їм і місце, але не ти, не він і не вантажі. — Він підвищив голос. — І передай йому, що я йтиму назирці за ним і за його паскудною свитою аж до краю світу, і я не залишу його в спокої ні на мить. Скажеш йому, що перед смертю я хочу подихати свіжим повітрям. — На хвильку він утратив самоконтроль, але одразу ж опанував себе. — У нього на борту людина на прізвище Пайн. Ти, мабуть, про нього чув. Коркоран телефонував тобі з приводу нього з Нассау. Щури з Темзи розкопали для вас його минуле. Якщо Роупер відпустить Пайна протягом години після вашої розмови, — він знову завагався, — я закрию справу. Даю слово.

Бредшоу глипав на нього зі змішаним виразом здивування і полегшення.

— Святі небеса! Певно тобі на цьому Пайні світ зійшовся! — Він на мить зрадів. — Послухай, старий, а ти часом сам не замішаний у цій справі? — запитав Бредшоу, але упіймав Берровий погляд і його надія миттю згасла.

— Скажеш йому, що мені потрібна та дівчина теж, — сказав Берр, так ніби лише щойно про це подумав.

— Яка дівчина?

— Не твоє собаче діло. Пайн і дівчина, живі, цілі і не-ушкоджені.

Проклинаючи самого себе, Берр почав диктувати номер центру зв’язку з супутниками «Сталевого паші».

Був пізній вечір тієї ж доби. Полфрі йшов, не помічаючи дощу. Рук посадив його в таксі, але Полфрі заплатив і вийшов. Він був неподалік від Бейкер-стріт, де Лондон перетворився на арабське місто. У залитих неоновим світлом вікнах маленьких готелів хаотичними групками стояли темноокі чоловіки, перебираючи у руках чотки і жестикулюючи один до одного, поки їхні діти бавилися своїми новими іграшковими поїздами, а заховані під паранджами жінки розмовляли між собою. Між готелями розташовувалися приватні лікарні, на сходинках однієї з них Полфрі зупинився, немов вагаючись, зайти чи ні, а потім вирішив не заходити і пішов далі.

На ньому не було ні пальта, ні капелюха, у нього не було парасольки. Таксі, яке проїжджало повз, сповільнилося, але по обличчю Полфрі одразу було видно, що думками він зовсім не тут, тому звертатися до нього було безнадійно. Він скидався на людину, яка загубила щось життєво важливе, може, автівку — на якій вулиці він припаркувався? — свою дружину, свою жінку — де вони домовилися зустрітися? Один раз він погладив кишеню свого наскрізь промоклого піджака, намацуючи чи то ключі, чи сигарети, чи гроші. Один раз він зайшов у паб, який от-от мав зачинитися, поклав на стійку п’ятифунтову купюру, випив подвійне віскі без води і вийшов, забувши забрати решту, і вимовивши вголос слово «Апостол». Єдиним свідком, який би міг потім це підтвердити, виявився студент-богослов, який подумав, що той просто розмовляв з вищими силами. Вулиця знову прийняла його в свої обійми і він продовжив свої пошуки, розглядаючи все, але разом з тим нічого не приймаючи — ні, це не те місце, не тут. Стара повія з вибіленим волоссям весело гукнула йому щось, але він лише захитав головою — ні, це також не ти. Він зайшов у ще один бар, де бармен приймав уже останні замовлення.

— За хлопця на прізвище Пайн, — сказав він чоловіку, до якого підняв свій келих, виголошуючи незв’язний тост. — Закоханого по