Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

І Джед вертілася у колесі цього щоденного безумства, чекаючи на появу шпарини. Роуперові натяки на напилок у хлібині були небезпідставними. Вона переспала би зі всіма п’ятьма охоронцями, Ленгборном, і навіть Коркораном, якщо він цього забажає, тільки б опинитися поряд з Джонатаном.

А тим часом, поки вона чекала, усі ритуали її суворого дитинства і католицької школи — зціпи зуби і усміхайся — затисли її у принизливих обіймах. Коли вона їх дотримувалася, здавалося, що все відбувається не насправді, проте всі події розгорталися вчасно і розмірено. Вона була вдячна і за одне, і за інше, надія знайти шпарину все ще жевріла. Коли Керолайн Ленгборн починала щебетати їй про їхній з Сенді щасливий шлюб — бо ж розпутна нянька тепер була на безпечній відстані у Лондоні, — Джед замріяно усміхалася і казала: «Каро, люба, я так радію за вас обох. І за дітей, звичайно, також». Коли Керолайн додала, що вона, мабуть, наплела якихось геть несусвітніх вигадок про ділові угоди Діккі і Сенді, але тепер вона обговорила це все з Сенді і повинна визнати, що надзвичайно перебільшила — сама подумай, як можна у наші дні заробляти гроші і анітрохи не забруднити руки? Джед знову сказала, що рада це чути, і запевнила Керолайн, що вона нічогісінько не пригадує з тієї їхньої розмови, бо в неї в одне вухо залітає, з іншого вилітає, і слава Богу...

А вночі вона спала з Роупером і чекала, що знайде шпарину.

В його ліжку.

Одягаючись і роздягаючись у його присутності, сяючи його коштовностями і зачаровуючи його гостей.

Це зазвичай відбувалося на світанку, коли її воля, як воля людини, яка помирає, була найбільш ослабленою. Він обіймав її, і Джед з жахливою готовністю відповідала на його заклик, говорячи собі, що цим вона обеззброює Джонатанового гнобителя, приручає його, задобрює його, мириться з ним заради Джонатанового спасіння. І чекає на появу шпарини.

Ось що вона намагалася весь час отримати від Роупера в цій напруженій тиші після першого обміну «пострілами»: можливість перехитрувати його пильність. Бувало, вони сміялися разом через щось архіважливе, наприклад, зіпсовану оливку. Проте навіть під час їхніх пристрасних ночей у ліжку вони ніколи не згадували про те єдине, що їх зараз об’єднувало: Джонатана.

Можливо, Роупер теж чогось чекав? Оскільки Джед сама була в стані очікування, вона саме так і вважала. Чому тоді Коркоран стукає в двері в найбільш недоречний час, заглядає у кімнату, хитає головою, а потім зникає? У її нічних жахіттях саме Коркоран був катом Джонатана.

Тепер вона знає, де він. Роупер їй не сказав, бо для нього було потішною грою спостерігати, як Джед по крихтах збирає підказки і складає їх докупи. А тепер вона знає.

Спочатку вона звернула увагу на незвичне скупчення людей у носовій частині судна, на нижній палубі за гостьовими каютами: там крутилося багато людей і повітря було просякнуте тривогою. їй там нічого було робити. Ця частина яхти завжди була для неї оповита таємничістю. У часи своєї невинності вона якось чула, що про це місце говорили як про зону для охорони, а потім — як про медпункт. Це єдина частина судна, яка була ні для гостей, ні для членів екіпажу. І оскільки Джонатан не належав ні до одних, ні до інших, Джед дійшла висновку, що медпункт — найімовірніше місце його перебування. Джед навмисно крутилась на кухні і помітила таці з їжею, яку вона не замовляла, приготованою як для хворої людини. Таці виносили повними. Приносили назад — порожніми.

— Хтось захворів? — запитала вона Фріскі, зупинивши його на півдорозі.

Фріскі більше не поводиться з нею ввічливо, хоча й раніше це важко було назвати ввічливістю.

— З чого ти взяла? — розкуто відповів він, тримаючи тацю на випростаній руці.

— То хто їсть усю цю рідку їжу: йогурт, курячий бульйон? Для кого вона?

Фріскі вдає, нібито вперше помічає, що лежить у нього на таці.

— О, міс, це для Таббі. — Він ще ніколи в житті не називав її «міс». — У бідолахи болить зуб, у нашого Таббі. Йому в Антиґуа вирвали зуб мудрості. Дуже кровоточило. Він приймає знеболювальне. Такі справи.

Вона почала вираховувати, хто його навідує і коли. їй пощастило, що слідкувати за дотриманням усіх ритуалів на судні — її робота. Вона помічала навіть найменше відхилення від звичного порядку: інстинктивно завжди знала, коли гарненька покоївка-філіппінка спала з капітаном, чи боцманом, чи, як це одного разу сталося, коли Керо-лайн засмагала на верхній палубі, з Сенді Ленгборном. Вона помітила, що три вірних Роуперових пса — Фріскі, Таббі і Ґас — спали в каюті над тими закритими сходами, які — як вона тепер вважала — вели до Джонатанової камери. Щодо тих аргентинців німецького походження, то вони, можливо, щось і підозрювали, але їм не довірили цієї таємниці. А Коркоран, цей новий, бундючний, послужливий Коркоран, ходить туди щонайменше двічі на день: вирушав туди з урочистим виглядом, а повертався безрадісний.

— Коркі, — благала вона його, сподіваючись на стару дружбу. — Корке, любий, будь ласка, ради Бога скажи, як він там? Він не хворий? Він знає, що я тут?

Проте на Коркорановому обличчі лежала тінь того темного місця, де він щойно побував.

— Джед, я тебе попереджав. Я дав тобі шанс, — роздратовано відповідав він. — Але ти не хотіла мене слухати. Ти вирішила показати свою впертість. — А потім пішов геть з ображеним виглядом.

Час від часу туди ходив і Сенді Ленгборн. Він це робив зазвичай після вечері під час своєї вечірньої прогулянки палубами у пошуках веселішого товариства, ніж його дружина.

— Сенді, ну ти й козел, — прошепотіла вона, коли він проходив повз неї. — Бридкий, паскудний, сраний виродок.

Ленгборна її слова анітрохи не зачепили. Він був занадто гарний і йому було занадто нудно, щоб звертати увагу на такі дурниці.

І ще вона знала, що до Джонатана навідувався і Роупер, тому що він був нетипово задуманим щоразу, як повертався з носової частини судна. Навіть коли вона не бачила, як він туди ішов, вона все одно могла здогадатися за його поведінкою, коли він повертався, чи був він там, чи ні. Як і Ленгборну, йому було більше до вподоби ходити туди вечорами.