Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— То пришліть її до мене.

— Боюся, таке видовище не для неї. Монастирська вихованка. Любить захищене життя.

Відтак Джонатан пояснив Роуперу, що під час його перших розмов з Ленгборном, Коркораном та іншими вони постійно натякали на ймовірність участі Джед у Джонатанових справах. Тому він хотів би категорично заявити, що все, що він робив, робив сам, і Джед йому анітрохи не допомагала. І що кілька світських візитів Джед до будиночка Вуді значно перебільшили — вона приходила лише тому, що її до смерті замучувала своїми розмовами Керолайн Ленгборн, а Джонатану було самотньо. Після цього він заявив, що, на жаль, не зможе більше дати відповідь на жодне запитання. Роупер, який зазвичай так блискавично реагує, здавалося, ніяк не міг підібрати слів.

— Твої люди викрали мого сина, — врешті сказав він. — Ти обманом проліз у мій дім і вкрав мою жінку. Ти намагався зірвати мою угоду. Якого біса мене має обходити, чи ти говоритимеш, чи ні? Ти і так мертвий.

Отже, вони хочуть покарання, а не лише каяття, думав Джонатан, коли вони знову запихали йому до рота кляп. І він ще більше, якщо це взагалі було можливо, зріднився з Софі. Я не зрадив Джед, говорив він їй. І ніколи цього не зроблю. Обіцяю. Я буду такий же стійкий, як гер Каспар зі своєю перукою.

Гер Каспар носив перуку?

Я хіба тобі не розповідав? О святі небеса! Та ж гер Каспар — герой Швейцарії! Він відмовився від двадцяти тисяч неоподаткованих франків на рік, щоб залишитися вірним самому собі!

Містере Пайн, ви маєте рацію, — серйозно погодилася Софі, уважно вислухавши його розповідь. — Не можна зрадити Джед. Ви маєте бути сильним, як гер Каспар, і ви маєте не зрадити себе також. А зараз покладіть голову мені на плече, ось так, як ви клали на плече Джед, і ми поспимо.

І з того часу, коли запитання продовжували залишатися без відповіді — іноді їх ставили по одному, інколи вони градом сипалися на Джонатана, — Роупер час від часу з’являвся у тому самому кріслі, хоча на ньому вже не було черевиків з оленячої шкіри. Завжди позаду нього стояла Софі, не для того, щоб помститися, а просто щоб нагадати Джонатану, що вони перебували в присутності найгіршої людини на землі.

— Пайне, вони тебе вб’ють, — кілька разів попереджав його Роупер. — Якось Коркі перестарається — і все. Ці гомики ніколи не можуть вчасно зупинитися. Моя тобі порада: заговори, поки ще не пізно. — І Роупер знову відкидався на кріслі з виразом фрустрації, який буває у всіх нас, коли ми усвідомлюємо, що не в силах допомогти другу.

А потім знову з’являвся Коркоран і, нетерпляче нахилившись уперед у тому ж самому кріслі, вигукував запитання, немов команди, і рахував до трьох, очікуючи покірного виконання його наказів. І на рахунок «три» Фріскі і Таббі знову бралися до роботи, аж поки Коркоран не втомлювався чи не утихомирювався.

— Що ж, солоденький, мушу тебе покинути, щоб одягнути блискуче сарі, вставити в пупець рубін і увіткнути кілька пір’їнок павича, — сказав він, коли йшов до дверей, кланяючись і посміхаючись. — Шкода, що ти не можеш скласти мені компанію. Але якщо не хочеш відпрацьовувати свій хліб, то тут уже нічого не вдієш.

Ніхто, навіть Коркоран, не затримувався надовго. Якщо людина відмовляється говорити і уперто стоїть на своєму, видовище швидко набридає. Лише Джонатан, який у цей час блукав закапелками своєї душі разом з Софі, отримував від цього хоч якусь користь. Він не володів нічим, чим не хотів володіти, його життя було впорядковане, він був вільний. Він привітав себе з тим, що покінчив зі всіма основними обов’язками. Його батько, його мати, його сиротинці, його співоча тітонька Енні, його країна, його минуле і Берр — він розплатився за них усіх, сповна і відразу. А ті численні жінки, яким він заборгував, більше не зможуть зачепити його своїми звинуваченнями.

А Джед? У цьому було щось дуже приємне — сплатити за гріхи, яких ще не скоїв. Він її обманював, звичайно, — в «Мама Лоу» та коли хитрістю потрапив у їхній замок, коли прикидався тим, ким він не є, — але в нього було передчуття, що він також врятував її, і Софі думала так само.

— І вам не здається, що вона надто обмежена? — запитував він Софі, так, як іноді, коли йдеться про романтичні стосунки, молоді чоловіки просять поради у старших жінок.

Вона вдала, що трохи розсердилася на нього.

— Містере Пайн, гадаю, ви надто в це заглиблюєтеся. Ви ж коханець, а не археолог. Натура вашої Джед — недоторкана. Вона красуня, тому і звикла, що з нею панькають-ся і нею захоплюються, хоча іноді й погано поводяться. Це нормально.

— Але я ніколи не поводився з нею погано, — відповів Джонатан.

— Але ви з нею і не панькалися. Вона у вас не впевнена. Її тягне до вас, бо вона прагне вашого схвалення. Але ви їй його не даєте. Чому?

— Але мадам Софі, що ви думаєте, вона робить зі мноюі

— Ви пов’язані своїми відмінностями, через які обоє обурюєтеся. Це також нормально. Це темна сторона тяжіння одне до одного. Ви обоє отримали те, що хотіли. Настав час з’ясувати, що тепер з цим робити.

— Я просто не готовий до неї. Вона надто банальна.

— Містере Пайн, ніяка вона не банальна. Певна, ви ніколи не будете ні до кого готові. Проте ви закохані, і цьому немає ради. А тепер поспімо трохи. У вас попереду важливі справи, і нам потрібно зібрати всі сили, щоб закінчити свою подорож. А те лікування шипучкою дійсно було таке жахливе, як обіцяв Фріскі?

— Гірше.

Він знову майже помер, а коли опритомнів, помітив біля себе Роупера з його зацікавленою посмішкою. Проте Роупер не був альпіністом і не міг зрозуміти непорушної Джона-танової впертості: навіщо взагалі ходити в гори, пояснював він Софі, якщо не прагнути дістатися вершини? З іншого боку, готельєр, який усе ще сидів у ньому, з прихильністю ставився до чоловіка, який зумів утекти від своїх почуттів. Джонатану дуже хотілося простягнути Роуперові руку як жест дружби і затягти його сюди, вниз, у безодню, щоб шеф відчув, яка вона: він, той, хто так пишається своїм безвір’ям ні у що, і я, з моєю непохитною вірою в усе.