Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
— Сиди тут і чекай, — сказав Роупер, коли вони виходили. А потім подумав і замкнув її на ключ, чого ніколи раніше не робив.
Спочатку вона сиділа на ліжку, потім лежала на ньому, почуваючись як військовополонена, яка не знає, хто атакує табір, — свої чи чужі. Але в одному вона була впевнена: атака вже почалася. Навіть тут, під замком, у каюті, вона відчувала напруженість наказів, які отримували працівники, і пришвидшення майже нечутних кроків у коридорі. Вона відчула вібрацію двигунів і яхта трошки нахилилася. Роупер обрав новий маршрут. Джед визирнула в ілюмінатор і помітила, як рухається обрій. Вона встала і здивовано помітила, що на ній сині джинси, а не те вбрання, куплене для цього круїзу за мільйони доларів, на якому наполягав Роупер. їй пригадалася магія останнього дня семестру, коли можна було нарешті зняти ту ненависну сіру монастирську форму і одягнути щось по-справжньому зухвале, наприклад, бавовняну сукню, для тієї прекрасної миті, коли батькова автівка, підстрибуючи на «лежачих поліцейських» на в’їзді до володінь матері Енджели, приїде, щоб забрати її геть.
Але ніхто, крім неї самої, не сказав їй, що вона покине яхту. Вона сама так вирішила і їй залишалося лише силою думки зробити це реальністю.
Вона вирішила спакувати сумку на випадок втечі. Якщо їй знадобиться «нормальне» взуття, то і все решту нормальне також не зашкодить. З верхньої полиці шафи вона схопила сумку, яку носила через плече, кинула в неї косметичку, зубну щітку і нижню білизну. Вона відкрила шухляду в столі і з радістю побачила там свій паспорт — Коркоран, вочевидь, віддав його Роуперу. Коли справа дійшла до прикрас, Джед вирішила виявити великодушність. Роупер любив дарувати їй коштовні прикраси і розробив цілий власницький кодекс щодо того, якій події присвячувалась та чи інша коштовність: кольє з діамантом, ограненим у формі троянди, на честь їхньої першої ночі разом у Парижі, смарагдовий браслет — святкування її дня народження у Монако; рубіни — Різдво у Відні. «Забудь про них, — подумала вона і здригнулася. — Залиш ці спогади у шухляді». А потім: «Та до бісової матері, це всього лиш гроші», і прихопила три чи чотири прикраси як валюту для їхнього майбутнього життя разом. Проте не встигла вона закинути їх у сумку, як уже передумала і кинула на Роуперовий столик. «Я ніколи більше не буду твоєю лялькою».
Проте без тіні сумніву вона взяла декілька Роуперових сорочок ручної роботи і шовкових трусів, на випадок, якщо Джонатан не матиме нічого з собою. А ще вона прихопила Роуперові еспадрильї від Ґуччі, які він так любив, прикинувши, що цей розмір мав би підійти Джонатану.
На цьому її відвага згасла і вона знову впала на ліжко. «Це хитрість. Я нікуди не їду. Вони його вбили».
Джонатан завжди знав, що колись прийде кінець, — на якому з варіантів вони не зупинилися б — вони прийдуть до нього вдвох. Він здогадувався, що цими двома будуть Фріскі і Таббі, тому що кати люблять дотримуватися свого протоколу: це моя робота, це — твоя, а найголовніша робота — у найголовніших людей. Ґас завжди був лише про всяк випадок. Вдвох вони тягнули його в туалет, вдвох вони його обмивали, але не заради Джонатанового комфорту, а через свою гидливість: вони досі не забули того випадку в Колоні, коли він погрожував накласти собі в штани, і тому при кожній нагоді нагадували йому, який він сраний виродок, це ж треба додуматися до такого нахабства!
Отож коли Фріскі і Таббі щосили розчахнули двері і увімкнули блакитну лампу на стелі, а Фріскі-лівша підійшов до Джонатана справа, залишивши про всяк випадок праву руку вільною, а Таббі присів зліва від Джонатанової голови — як зазвичай, шукаючи у кишенях ключі, які ніколи не витягав заздалегідь, — усе було точнісінько так, як професійний спостерігач і передбачав, хіба що він не очікував, що вони настільки відверто говоритимуть про ціль свого візиту.
— Томмі, боюся, ми вже всі тобою ситі по горло. А особливо шеф, — сказав Таббі. — Саме тому ти вирушаєш у мандрівку. Вибачай, Томмі. У тебе був шанс, але твоя впертість тебе і занапастить.
Після цих слів Таббі упівсили вдарив Джонатана в живіт, лише на випадок, якщо тому заманеться пручатися.
Проте Джонатан уже давно минув стадію пручання, у чому вони всі могли переконатися на власні очі. Більше того, був випадок, коли Фріскі і Таббі подумали, що все скінчилося, бо коли вони застали Джонатана розпластаним на підлозі з повернутою вбік головою і відкритим ротом, Фріскі миттю став на коліна і припідняв йому повіку великим пальцем, заглядаючи в око.
— Томмі! Ей! Ти ж не можеш пропустити власний похорон!
Відтак вони зробили щось неймовірне. Вони залишили його лежати на підлозі. Зняли кайдани, витягнули кляп з рота. Поки Фріскі обтирав йому обличчя губкою і заклеював рот новим шматком пластиру, Таббі знімав те, що залишилося від його сорочки, і натягнув на нього нову, одягаючи спочатку один рукав, потім інший.
Але хоча Джонатан і прикидався безсилим, мов шмат-тяна лялька, його таємний резерв енергії вже вивільнявся у кожну клітинку його тіла. Його м’язи, побиті і напівпара-лізовані від спазмів, благали про полегшення, яке могло б настати тільки у дії. Його розбиті руки і понівечені ноги палали, а затуманені очі прояснялися. Він чекав. Він пам’ятав про важливість додаткового вичікування.
«Заколиши їх», — думав він, коли вони поставили його на ноги.
«Заколиши їх», — знову думав він, коли закинув руки на їхні плечі, щоб спертися, і повиснув на них, коли вони потягнули його коридором.
«Заколиши їх», — повторював він, коли Фріскі йшов навскіс перед ним ґвинтовими сходами, а Таббі підтримував його знизу.
«Господи, — подумав він, коли побачив всипане зорями чорне небо і великий червоний місяць, який похитувався на воді. — Господи, дай мені цю останню мить».
Вони стояли на палубі, усі троє, наче одна сім’я, і до Джонатана долинали звуки улюбленої Роуперової музики тридцятих років, вона відлунювала у ранніх сутінках від таверни на кормі яхти, і радісні звуки розмов гостей, які зібралися для вечірніх веселощів. Передній край яхти
