Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Але він усе ще відмовлявся говорити з Роупером.

Це була не просто обітниця. У непорушному мовчанні він черпав сили.

Кожне слово, яке він не вимовляв, кожен удар кулаком, ногою чи ліктем, який заколисував його, кожен новий і окремий біль вливали в нього свіжу енергію, щоб мати сили пережити ще один день.

Коли біль ставав нестерпним, йому здавалося, наче він тягнеться до нього, щоб отримати і відкласти про запас його життєдайну силу.

І це діяло. Під прикриттям агонії професійний спостерігач зібрав усі оперативні розвіддані і приготував план використання своєї таємної енергії.

«Усі беззбройні, — думав він. — Вони дотримуються закону хороших в’язниць. Наглядачі не носять зброї».

30

Трапилося щось неймовірне.

Щось хороше або погане. Хоча яким би воно не було, ця подія ставила вирішальну і остаточну крапку. Життя, яким Джед знала його раніше, розсипалося на друзки.

Телефонний дзвінок сполошив їх надвечір. «Конфіденційна розмова, шефе, тет-а-тет, — обачно сказав шкіпер. — Це сер Ентоні, шефе, я не певен, чи ви хотіли б, щоб я вас з’єднав». Роупер забурчав і перевернувся на бік, щоб узяти слухавку. Він знову був одягнений у халат. Вони лежали на ліжку після любощів, хоча, Бог свідок, це було ближче до ненависті, ніж до любові. Його звична жага займатися сексом після обіду останнім часом відродилася. Як і її. їхнє жадання одне одного, здавалося, збільшувалося у протилежній пропорції до їхніх почуттів одне до одного. Вона почала замислюватися, чи секс узагалі має якийсь стосунок до кохання. «Вграти мене — суцільне задоволення», — сказала вона йому опісля, дивлячись на стелю. «О так, — погодився він. — Запитай будь-кого». І тут телефонний дзвінок, він повернувся до неї спиною: «Ох, та щоб він скис, гаразд, з’єднуй». А потім побачила: його спина напружилася, м’язи плечей під шовковим халатом закам’яніли, сідниці неспокійно зарухалися, ноги притиснулися одна до одної, наче для захисту.

— Тоні, ти дуже невчасно. Ти що, знову п’яний?.. Хто?.. Ну то дай йому слухавку. Чому б і ні?.. Гаразд, говори, якщо хочеш. Я послухаю. Це до мене не має жодного стосунку, але я не проти послухати. Тільки не розповідай мені сопливих історій, Тоні, я такого не люблю... — Але скоро його різкі заперечення стали коротшими, а паузи між ними — довшими, аж поки Роупер не почав слухати у повній тиші, у той час як його тіло напружилося і зовсім не рухалося.

— Тоні, зачекай хвильку, — раптом наказав він. — Зупинись. — Відтак він обернувся до Джед і, навіть не прикривши слухавку долонею, сказав: — Іди в ванну, зачини двері, відкрути крани. Негайно.

Отож вона пішла в ванну і відкрутила крани і підняла прогумовану слухавку, але, звичайно ж, Роупер почув хляпання води і гаркнув їй, щоб вона відключилася. Тоді вона скрутила крани, щоб вода текла цівочкою, і притулила вухо до замкової щілини, аж поки двері не зацідили їй в обличчя і вона не відлетіла на підлогу, вимощену голландськими кахлями, які вони нещодавно придбали. А потім вона знову почула Роуперовий голос: «Тоні, продовжуй, тут маленьке місцеве непорозуміння».

Після того вона слухала, як він слухає, але більше нічого не чула. Вона залізла у ванну і згадала, як колись він любив сідати навпроти, просувати ногу між її ногами і читати «Файненшиал Таймз», а вона, в свою чергу, дражнила його пальчиками ноги, щоб викликати в нього ерекцію. Й іноді він тягнув її назад до ліжка для ще одного дублю, а постіль мокріла від води.

Але цього разу він лише стояв на порозі ванни.

У халаті. І дивився на неї. Думаючи, що він тепер, чорт забирай, має з нею робити. І з Джонатаном. І з собою.

Його обличчя скам’яніло у виразі «не наближайся до мене», що траплялося дуже рідко і ніколи в присутності Деніела. Саме цей вираз обличчя означав його готовність піти на все заради власного спасіння.

— Радив би тобі вдягнутися, — сказав він. — Через дві хвилини тут буде Коркоран.

— Для чого?

— Вдягайся.

Потім Роупер повернувся до телефону, почав набирати номер і передумав. Він поклав слухавку назад з таким самоконтролем, що Джед стало зрозуміло: він хотів розтрощити її на друзки, але не тільки слухавку, але й усю яхту. Він спер руки на стегна і не відводив погляду від Джед, поки вона вдягалася, так ніби йому не подобалося, що вона на себе одягала.

— Раджу взути нормальне взуття, — сказав він.

Саме у ту мить серце її завмерло, тому що на борту всі ходили або в легкому палубному взутті, або босоніж. Лише ввечері жінкам дозволялося взувати туфлі, але не на шпильках.

Отож вона одягнулася і взулася у пару зручних замшевих балеток зі шнурівкою і на гумовій підошві, які вона купила у магазині «Берґдорф» під час однієї з їхніх поїздок у Нью-Йорк. Коли Коркоран постукав у двері, Роупер завів його у вітальню і вони проговорили там наодинці не менше десяти хвилин, а тим часом Джед сиділа на ліжку і думала про шпарину, яку вона все ще не знайшла, про той чудодійний засіб, який допоміг би врятувати і Джонатана, і її саму. Проте їй нічого не спадало на думку.

Уява Джед змальовувала різноманітні версії: вона підриває яхту тими боєприпасами, які тримають у носовій частині судна, з усіма на борту, включно з нею і Джонатаном, немов у фільмі «Африканська королева»; вона отруює охоронців; під час вечері драматично викриває Роупера і всі його грішки у присутності гостей, а потім кидається на пошуки захованого в’язня; або вона просто тримає Роупера у заручниках, приставивши йому до горла ніж. Вона також розглядала декілька інших можливих варіантів, які завжди так добре спрацьовували у фільмах, але правда була у тому, що і екіпаж, і працівники яхти не спускали з неї очей, декілька гостей зауважили, що вона виглядала знервованою, ходили чутки, що вона вагітна, і на борту не було жодного пасажира, який би їй повірив, зробив би щось — чи, навіть якби вона переконала його, що таки має рацію, — якому не було б абсолютно байдуже.

Роупер і Коркоран вийшли з вітальні і