Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

— Журналіст я, з газети.

Москаленко з докором похитав головою:

— Дурня з мене хочете зробити?

— Що ви, батьку?.. — розгубився Віктор. — З газети я, справді… Міліцейської.

І, не розкриваючи, показав посвідчення.

Ледь-ледь в уста усміхнувся дід:

— Цікаво…

— Нарис хочу про вас написати.

— Такий я знаменитий?

— Як і кожна радянська людина, в якої за плечима героїчні роки. Тут не тільки нарис, цілу повість можна написати.

Погодився старий:

— Можна й повість, правда. Лише не написати… Просто переписати, бо вона вже створена — життям, людською долею.

«Начебто повірив» — заспокоїв себе в думці Віктор.

Увійшов до квартири. Підлога вітальні була суцільно застелена м'яким червоним килимом. Стола посередині й стільців навколо нього, як звичайно буває у хаті, Віктор не побачив, бо майже весь простір займав величезний рододендрон. Широка його гілка навіть сягала столика, на котрому стояв телефон і стопка чистого паперу. У вільному кутку була канапа, а над нею, на стіні, до самої стелі, — такий же червоний, як на підлозі, килим. На ньому висіла всяка всячина: мисливська рушниця, рожок, оправлений у срібло, безліч рибальських блешень, що сонячні зайчики ловили.

Віктор зрадів: значить, не помилився, підсвідомо відчував, що це той Москаленко, на якого думав. Задивився на блешні, сказав:

— Бач, скільки тут усього!

— А ви не мисливець? — якось нібито двозначно спитав Москаленко.

Віктор усміхнувся:

— Ні… Трохи — рибалка.

— На що більше рибалите?

Віктор згадав, як ловив Павло, і відповів:

— Здебільшого на вудку, а деколи й на спінінг, коли нема наживки — знаєте, як важко її діставати. Лящ, наприклад, добре на червоного черв'ячка клює, а де його візьмеш? Ще як є напарник…

— А ви що, рибалите один? Треба мати хорошого друга.

Аж затремтів Віктор, коли це почув: велика річ — чуття! Хіба не інтуїція йому підказала, що тут і до чого? Тепер Москаленко підтверджує здогад… Запитав, ніби байдуже, ніби лиш для того, аби щось сказати:

— А у вас, звичайно, такий дружок є? І молодий, з власною машиною…

— Дивно, ви вже знаєте?

— Сподіваюся, що це не таємниця?

— Яка таємниця! Ми ж не браконьєри, аби нам таїтися… Правда, у родині не всім до вподоби. Дружина досі свариться, що в мене весь час іде за водою. А онука — погладив старий по голівці Славку, — і сама вже проситься рибалити, та мати не пускає: простудишся, втопишся…

Показав на канапу, запросив сідати. Сам сів поряд з ним і стримано зітхнув: — Так що вас цікавить?

— Щоб про життя своє розказали. Про революцію, звичайно, громадянську війну.

— Про громадянську, кажете?.. Може, про Вітчизняну?

Погодився Віктор:

— Як хочете… почніть із Вітчизняної. То не такий далекий час, краще запам'ятався. А про революцію все більше реліквії говорять — чи так?

Старий не відповів, а Віктор не втримався:

— І у вас, напевне, є якась така зброя?

— Що маєте на увазі?

— Зброю, ніщо інше.

Пильно Москаленко видивився на гостя.

— Мисливцеві хіба без зброї можна? — показав на килим, на котрому висіла рушниця. І з гордістю додав: — Вінчестер! І на диких кабанів, і на зайців… А в Сибіру, як хочете знати, ходив і на ведмедів!

«Щось він крутить! — розсердився Віктор. — Сам робить з мене дурня».

— Гаразд, що ви хочете? — спитав Москаленко.

— Наган мені свій покажіть.

— Який наган?

— На котрому на срібній пластинці написано: «Відважному бійцеві революції Івану Москаленку».

Старий знову пильно видивився на нього і раптом розсміявся:

— А ви вважаєте, що я — той самий Москаленко?

— Сподіваюся, що той.

— Дивно.

— Що ж тут дивного?

— Для вас, може, й нічого, а для мене дивно. Не можу зрозуміти: чи ви помилилися, чи навмисно… Вибачте, та схоже, що вам більше потрібен наган, ніж герой революції. За одним і другим звернулися ви не за адресою. — Старий підвівся, та сів знову: — Чи не вірите мені? Будете робити обшук? Прошу. Покажіть ордер…

Віктор почервонів до самих вух. А Москаленко зразу почувся вільніше.

— Не соромтеся, молодий чоловіче. Буває, чого ж?

— Пробачте.

— Нічого… Скажу вам, я сам — колишній журналіст. Певно, ви просто з міліції. Шукаєте зброю.

Зізнався йому Віктор:

— Так, по одній справі. Тут, по сусідству з вами, вчора ввечері вбили молоду жінку, На підлозі був наган…

Москаленко подав йому руку:

— Не сумніваюся, злочинця ви знайдете.

— Обов'язково.

— Буду радий довідатися. А матимете час — будь ласка, поїдемо разом на рибалку — знаю одне дуже добре місце, де щуки беруть, особливо з осені.

Віктор, нічого не кажучи, подався до дверей. Соромно й образливо було на душі. Перед самим собою, перед Москаленком. І ніби все ще продовжував зі старим розмову:

«Сам себе в халепу завів, дурень! А все — через поспішність. Та ще й назвався журналістом — чесне слово, мов якийсь дітлах!»

«А мені сподобалося: ти діяв, як міг. І не твоя вина у тому, що натрапив саме на старого газетного вовка. Інші Москаленки, впевнений, журналістами не будуть».

«До інших я вже й не піду!»

«Всяку справу треба доводити до кінця, колего…»

«Втомлений я… Цілу ніч не спав — та й що довелося за ніч пережити!..»

Хоч на якийсь час хотілося побути наодинці із самим собою, щоб оволодіти почуттями. І повернув на набережну річки.

Втім журналістика колись була його мрією. Після школи навіть завагався, куди поступати — на юридичний факультет чи на журналістику? Начитався тоді статей Шейніна і зміркував так: коли буде мати хист до журналістики, писатиме, як Шейнін, сполучаючи криміналістичну роботу з газетою. Справжні журналісти ще будуть йому заздрити, бо хто ж із них матиме такий матеріал? Аби тільки зміг отак, як Шейнін, — захоплююче, хвилююче описувати.

І враз ніби справді опинився в юності. Затамував дихання, зупинився, бо прямо на нього йшла юна Наталя! Напружився увесь — таки Наталя, ніхто інший! В рожевому береті… з-під жакета миготить на вітрі рябенька хустинка. Протер очі — чи не привиджається йому від безсоння? Дуже багато передумав цю ніч про Наталю. І знову глянув на дівча — ну зовсім як Наталя на випускній шкільній фотографії. Як? Як це зрозуміти?

Іншим разом Віктор радо би віддався приємній уяві, але тепер відігнав її, думаючи: що за нісенітниця, невже утратив розум? Ніякої Наталі вже нема на світі! Хтось убив її, застрелив… А дівчина, яка йде на нього, просто дуже схожа на Наталю — буває ж таке, просто дуже схожа. Але чому одягнута так, як колись, студенткою, любила прибиратися Наталя? І в цьому