Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

Погоріляк у відповідь махнув їй рукою, а погляд механічно вихопив номер «Жигулів».

— Котіко… — повторював лейтенант уголос. — А ми шукали котика. Та ще й у циліндрі!

Він попрямував до телефона-автомата.

*

За столом сиділа лише молода пара — Геннадій і Віка, а біля них — Віктор. Павлові не сиділося: гримів стільцем, підводився, бо сидячи не міг говорити — такий був схвильований.

— Вікторе, мій друже! Тепер ти розумієш? Вона була безвинна… Чиста, як сльоза… Як світла сльоза радості, що капле мені з ока! Не прилипла до неї брехня, хоч яка була масна! Серце вгадує, воно знає правду — я не помилився. Чуєш, Вікторе? Слова, які говоряться крізь сльози, — правдиві, святі!

Погоріляк погоджувався мовчки. А Павло радів:

— Скільки тисяч знайшли в тої кралі, що вбила Наталю! А всякого краму! У неї на квартирі була друга база! А де її щастя? За найбільші гроші, як бачиш, не купила ні щастя, ні краси, ні любові. Вікторе!..

Геннадія трохи розвеселило і шампанське:

— Якщо воно не у грошах щастя, тоді мені справді пощастило…

На це Віктор закинув:

— Все ж рідко трапляється, щоб у руках студента побували такі дорогі речі — жіночі коштовності — і то повні жмені.

— Золото, перлини… Дорогоцінні камені, — не вгавав Павло. — Як усе блищить! А я за них не дав би одної світлої сльозинки. Якби Наталя знала! їздила з усякими панами зі світу, то, може, й надивилася на легке життя, але не проміняла на нього душі. Вікторе, загинула, а не проміняла!

Вероніка все ще сиділа без слова — чомусь їй незручно було поруч з Віктором, надто — як мовчали. І стиха запитала:

— А все-таки… звідки був той лист, що Геннадій знайшов на подушці?

Віктор чекав нагоди, щоб розговоритися, і охоче взявся пояснювати:

— Видно, було так. Через Наталю спекулянтка гадала активніше зв'язуватися з іноземцями. Вчасно чи не вчасно, Наталя таки спохопилася. Та навіть не помітила, що вже їй на шию накинули зашморг. За дороге намисто ота краля, — глянув на Павла, — виманила у неї наган. Скористалася й такими, здавалось би, дрібницями, як стара фотоплівка… чи конверт. Той конверт був від листа, якого ви таки не одержали, — поглянув на Віку, — виїхали з курорту раніше, і лист повернувся. Хитра бестія взяла його собі з далеким прицілом — викрала з Наталиної сумочки. А фальшивого листа, якого вона потім вложила в конверт, написала, звичайно, сама — під стиль і почерк справжнього… Павло ходив довкола стола:

— Коли я її питав… — ой, чи треба було це питати?! — кажу за того котика… Наталя, пригадую, мені відповіла: вона мене називає рибкою, то я її котиком. Бідна, й не думала, як котик любить рибку. Що він її зжере!

— Не нарікай, Павле, бо саме те слово нам і помогло… Мабуть, Наталя вчула, що ту бестію дехто називає місцевим ім'ям Котіка — тобто Катерина. Таку мала прозивку у своєму злочинному світі…

— Аз усього цього треба винести урок: коли маєш багато, можна задовільнятися й малим, — хотілося Геннадієві показати свою студентську ерудицію.

Чи не перед нею, Веронікою? Віктор усміхнувся:

— Бачу, ти вже кинув збирати ікони. Колекціонуєш афоризми. Можу дати один наш, із юриспруденції: перше, ніж звинуватити, постарайся знайти оправдання.

— Це, по-нашому, напевне, означає: перше, ніж зайти, подумай, як вийти.

Вероніка щиро засміялася. Розвеселив її — таки Геннадій. І Віктор хлопцеві сказав:

— Бачу, ти дотепніший, а значить — умієш розмовляти з дівчатами краще. Здаюся, мовчу.

— Спасибі вам усім, що прийшли, — знову відсунув стільця Павло. — Так воно вже сталося, що Наталя розводила нас, та Наталя ж, бачите, тепер нас і звела. Назавжди. На все, що залишилося, життя.

І обняв за плечі Віктора й Геннадія.

ПЕТРО УГЛЯРЕНКО

Петро Володимирович Угляренко нар. 25 червня 1922 р. на хут. Мила Києво-Святошинського району в родині сільського шевця. У 1940 р. після закінчення середньої школи покликаний до лав Радянської Армії. Учився в авіаційному училищі. З перших днів війни — на фронті. Брав участь в обороні Москви, у Сталінградській операції, у битві на Курській дузі, в боях за визволення Києва, Праги. З лютого 1944 р. І до кінця війни — у Чехословацькій армії, у складі корпусу генерала А. Свободи. Після демобілізації, заочно здобуваючи вищу освіту, працював у газетах «Закарпатська правда» и «Советское Закарпатье», кореспондентом Українського радіо по Закарпатській обл., згодом — завідуючим редакцією художньої літератури видавництва «Карпати», головним редактором студії телебачення в Ужгороді. Очолював кілька років Закарпатську обласну письменницьку організацію. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За бойові заслуги», кількома військовими чехословацькими медалями. Член КПРС.

Перше оповідання надрукував ще учнем. Окремими виданнями вийшли: документальна повість «20 років за океаном» (1953), книги нарисів, оповідань та повістей «Рясний цвіт» (1954), «Серце матері» (1956), «Іван Мочкош з Ракошина» (1957), «Станція «Піонерія», «Над Боржавою верби шумлять» (1959), «Ой грайте, гуслярики» (1960), «Коли займається зоря», «Доброго ранку, земле» (1961), «Весняна заметіль», «Зустріч з любов'ю» (1962), «В горах Карпатах», «Поразка гросмейстера», «Сумління» (1963), «Неонові вогні» ((1965), «В далекий світ», «Шаги на улице» (1967), «Корінь сонця. З доріг життя» (1972); романи «Одкрий мені дорогу» (1964), «Тільки той, хто знав» (1966), «Талісман» (1969), «День гніву» (1970), «Князь Лаборець» (1971), «Після довгої ночі» (1975).