Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
Майор Ковальчук відкинувся у кріслі, запалив і сам.
— А нащо Наталя залишила у вас фотоплівку?
Знову ніби пожувала гумку:
— Знаєте, що там сфотографовано?
— Курортники…
— А серед них якийсь її родич… з коханкою на руках — це знаєте?
— Здогадувалися.
— То як могла тримати фотоплівку дома?
— Чому ж її не викинула зовсім?
— Ви зацікавилися, бачу… — дихнула густим димом. — Рада, коли в чомусь зможу допомогти. Я скажу: тим кадром Наталі його шантажувала. Вона йому не давала жити.
— Що їй було потрібно — якщо, кажете, родич?
— Гроші… що ж іще?
Майор підвівся:
— Добре, Оксано Антонівно. Зараз я вам зроблю очну ставку з отим самим родичем, і ви при ньому скажете, чи це не той старий кіт… чи котик, що ходив за Наталею.
— А я маю право?
— Чому? Не розумію.
— Кажу ж вам — мене це не стосується. Я у справи Наталі ніколи не втручалася…
— Ми теж. Але тепер, бачите, доводиться.
Усі троє зайшли до приймальні.
Будник подивилася на старого лісника і похитала головою:
— Уперше його бачу…
— Гаразд, Оксано Антонівно, — злегка вклонився їй майор. — До вас тоді останнє прохання: сядьте в кабінеті товариша Погоріляка і все, що нам розповіли, викладіть на папері.
Віктор провів її до себе, а майор знову запросив до свого кабінету Вікентія Сергійовича.
Спробувати, може, міркував, поговорити з ним інакше, лагідно, по-приятельському, аби й не відчував, що він сидить на допиті? Якби міг стати лагідним, але щось не той настрій, втрачається терпіння. Адже він готовий був на справі поставити крапку. А тепер відчув: як на перший погляд, не така уже й важка дуель з Осадчим — змучила його! Ніби раптом дали себе знати всі пережиті поєдинки з різними злочинцями, хоч він і виходив завжди переможцем. Перемоги бо даремно не даються, багато й забирають.
Натис на кнопку, і коли з'явилася у дверях Марина, неофіційно попросив:
— Принеси нам, Маринко, свіженької мінеральної водички.
Осадчий поцікавився:
— Я — заарештований?
— Вікентію Сергійовичу, — зітхнув майор і пересів за приставний стіл напроти Осадчого. — Прошу вас зрозуміти і запам'ятати: за нашими законами, не ви повинні доводити свою невиновність, а я маю довести вашу вину — якщо вона є. Коли ж ви невинний, то допоможіть же мені розібратися у всіх цих речах, — і майор, підвівшись, виклав на стіл наган, фотографії, листи… Й Наталин скарб. — Не спішіть. Подумайте. Але скажіть правду. Ми ж однополчани — пройшли війну… Вікентію Сергійовичу!..
Марина відкрила пляшку «Лужанської», налила у склянки.
Осадчий трошечки попив і кашлянув:
— То так… Але я досить заплутався. Не знаю, як інакше…
— Не біда: тут допоможу я, — лагіднішав дедалі майор. — Заплуталися, бачу, — кінців ниточки кілька. Будемо брати по одному. Ну ось — фотографія…
— Це було давно, — почав оповідати Вікентій Сергійович. — Років десять тому. І я був молодшим, і вона, ця дівчина, Галинка, була тоді зовсім молодою. А Наталя закінчила школу чи то перший курс університету… — точно не скажу. Знаю тільки, що обидві з матір'ю вперше приїхали на море. Там, на пляжі, з ними я і познайомився. Власне, це знайомство пішло далі, бо саме я звів потім Наталю з Павлом… Але повернемось до моря. Якось під час шторму тонула одна дівчина. А тут хвилі — аж почерез голову. І всі чомусь дивляться на мене, наче я — високий, то мені ті хвилі не страшні. Кинувся в пучину… Одним словом, виніс я ту дівчину на берег на руках, бо вона була вже непритомна. А Наталя саме цей момент сфотографувала. Майор витер хусткою лице.
— Хіба та фотографія вас якоюсь мірою компрометувала?..
— А тут таке діло, товаришу майор. Коли вже говорити все начистоту… Їдучи в Тернопіль, я зупинився в Рогатині, де живе Галина. Через що сестра і нарікала, чому не приїжджаю, хоча про Галину, звичайно, не знала. Цього разу все-таки я викроїв день і для сестри… Галя має великого хлопчика, та з чоловіком розійшлася. А між нами досі залишилася та давня прив'язаність… зову її дочкою…
— Виходить, Наталя вас шантажувала?
— Що ви, зовсім ні!.. Така фотографія у нас дома була, але кудись зникла. А про плівку я навіть не думав, що вона ще є.
Майор відклав у стіл фотографії, затим — листи. Зібрав і коштовності — залишив один наган.
— А цей револьвер, — продовжував Осадчий, — був весь час у нас. Та якось, місяць тому, приїхала Наталя і каже: «Вікентію Сергійовичу, я оце водила в наш музей туристів і розговорилася там з працівниками. Вони дуже просять, щоб ви дали наган до музею». Я бачу — добре діло, то так, з коробкою, без слова і віддав.
— А вона?..
— Того вже я не знаю.
Лісник став червоний. Але й без цього зрозумів майор Ковальчук, що він сказав усе начистоту.
Лейтенант Погоріляк заніс до начальника письмове показання, що написала Будник.
— Де, кажете, живе ваша «дочка»? — ховаючи й наган, спитав майор Осадчого.
— У Рогатині.
— А де вона працює?
— Там, на автостанції.
— Ага… — майор глянув на Погоріляка. — А як її прізвище?
— Фенич Галина Яківна…
— Значить, у п'ятницю й суботу ви гостювали в неї.
— Так…
Майор кивнув Віктору, аби перевірив.
Продавщицю сказав відпустити. Осадчого ще трохи затримав. Вже не допитував його, а повів розмову про ліс, про гриби, що їх любив збирати, питав — де, в яких місцях ще можна знайти білі і чи з'явилися оп'ята. Тим часом викурив цигарку й налив собі знову мінеральної води.
Задзвонив телефон. Майор підняв трубку і послухав. А тоді сказав:
— Ви вільні, Вікентію Сергійовичу.
Здивувався, наче не йняв віри, що майор насправді його відпускає:
— Я ж дав їй наган.
Погодився майор Ковальчук:
— Так, дали. На жаль… Але своєму вбивці передала його вона.
— Невинний я?
— Невинні у тому, що на курок натисли не ви. «Дочка» нам посвідчила, що ви з суботи на неділю гостювали в неї.
Засоромився. Майор сказав прямо:
— Пораджу вам: лишіть «дочку» в спокої. Слідкуйте за тим, щоб у сиву голову ніщо дурне не лізло. Розумієте…
— Розумію, але… що я можу?
— От лікарі
