Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
Гаразд, казав Павло собі й комусь невідомому — нехай була зрадлива, обманювала, але ж така гарна, ніби народжена на світ для одної радості! І не лише собі бажала щастя, але й іншому. Хай не йому, своєму чоловікові, але ж хіба з нею він не був щасливим? А той, другий, йому заперечував: щастя насправді не було, був самообман, даремна самовтіха…
І Павло неспокійно ходив по кімнаті.
Нарешті дочекався: Геннадій повернувся з фільмоскопом. Почали удвох його ладнати. Промінь спрямували на білу плахтину, що її розвісили на стіні, над комодом. Руки в Павла тремтіли, ніяк не міг справитися з плівкою — адже вона не для фільмоскопа. Затамував подих, коли враз на полотні заграли якісь тіні. На березі моря, біля пальм, були сфотографовані чоловіки й жінки. Удвох із Геннадієм вгадували, де вона, Наталя. Передивилися всі кадри, але її ніде не було.
Полегшало Павлові на душі — не така й погана була в нього дружина, хай бачить Геннадій! Просто хтось позаздрив її красі, веселості. От і на плівці — південь, море: ніби натяк, що вона, Наталя, була така — як сонце! Той зависник, мабуть, перед нею стратив свою голову, а не міг добитися взаємності, й пустив у неї кулю!..
— Диви, Павле… — здригнувся Геннадій.
На кадрі було видно: високий чоловік, виходячи з води, виносить «русалку» з розпущеним волоссям.
— Не впізнаєш — наш вітчим Вікентій Сергійович!
— А та, що в нього на руках?
— Краля якась. Любаска!
Зацікавив цей єдиний знімок: вітчим Вікентій Сергійович з «русалкою» на руках! Це так!
Нічого більше не казали брати один одному, понуро дивилися на кольоровий кадр, що відбивався плямою на білім полотні.
Перше, про що подумав Павло — чи знає про це мати? Ні, криється вітчим, обманює матір. Вдома, перед нею вдає із себе чесного, а з моря от — виносить «русалку».
— Невже він такий?
— Такий, хіба не бачиш?
— Через те й забрався з матір'ю із міста, аби ми нічого не збагнули…
Павло підняв із підлоги клаптик старої газети, що ним була загорнута плівка. Помітив нерозбірливий напис олівцем — ніби якісь цифри, адреса передплатника.
— Про що думаєш, Генко?
— Наталя могла стати небажаним свідком, бачити його негідні вчинки. Почала його шантажувати, от він їй і помстився. А на ту думку, щоб убити, наштовхнув його наган, який був під руками. Одягнув тоненькі гумові рукавички…
— Не говори такого, Геннадію! — перебив Павло. — Ти ображаєш матір!
— Не знаю, не знаю…
— А я тобі кажу, що вітчим любить маму.
— Як Наталя любила тебе? Ти в цьому теж був дуже переконаний.
— Не розумієш ти нічого!
І ніби щось Павла підштовхнуло — підбіг до телефону. Схопив трубку, набрав якийсь номер. Потім бадьоро запитав:
— Валюша? Це Мушник. Що там у нас, на роботі, нового? Нічого особливого?.. Гаразд. Я завтра буду…
Геннадій дивився на нього і мовчав. Павло поклав трубку і взяв брата за плече, злегка струсонув:
— От що… Життя йде далі. І його плин викине на берег труп самого вбивці. Обов'язково викине!
IX
айор, розумів Віктор, повівся з ним стримано, тактовно. Без грубих нотацій, підвищеного тону. Відсторонив від слідства, але не образив. Хоч у душі Віктор був незадоволений, що від нього взяли першу ж справу, але, розміркувавши, вирішив: це правильно, а може, і до кращого, бо майор, досвідченіший слідчий, швидше знайде убивцю Наталі.Згадав, що довелося бачити в Казахстані, коли був у відрядженні: чоловіка вкусила гадюка — і ранку випікали гарячим залізом. Одчайдушно зойкнув чоловік і навіть зомлів, але зате вижив. Здавалося Віктору, що подібним способом рятують і його. Рятує майор. А ось хто вкусив його — не знає. Здогадується тільки, що Павло, колишній товариш. Хоч він, Віктор, не мав і на думці, щоб відбити від нього дружину.
Правда, снилася йому, і навіть так, що звав її до себе, але ж це було у сні. Мало що людині, коли спить, намариться. Щоправда, він думав про Наталю часто — через те й прийшла йому на сон. Та думати про дівчину, яку колись кохав, не забороняють ні серце, ні розум. Це не такий уже й смертельний гріх!
Висновок один: давно вже час йому одружитися. А він ніяк не набереться рішучості, не наважиться. Ніби йому потрібно перестрибнути якусь страшну прірву й боїться зірватися. Може, тому він жадав зустріти свою стару знайому — Наталю. Хотів, аби йому допомогла розвіяти всі сумніви, не тільки ілюзії. Були ж добрими друзями.
Чому Павло так несправедливо поставився до нього? Приревнував знову до Наталі? Від своєї любові до неї готовий звинуватити весь світ, не тільки його, Віктора! Хоча Павла можна зрозуміти — був запідозрений у вбивстві, то психологічно мусив шукати винного. І карався, мучився: така страшна втрата…
А він, Віктор, зі смертю Наталі чи когось утратив? Спогад про свою юність, свою велику мрію, що солодким щемом сповнювала душу, — якщо це навіть не назвати першою любов'ю? За все хотів помститися убивці — і припустився помилки. Важко було зізнатися в цьому, але майор його переконав: не розібрався, поспішив. Таки хотілося йому, аби Павло виявився винним. Щоб міг бодай у душі сказати Наталі: вибрала собі!.. Підкреслити свою чесність, відданість. Але хіба це чесно?
Дуже не хотілося йому зізнаватися і в цьому, та змусив себе — не такий, виходить, він і чесний! В його душі жила недобра заздрість. Павлові він заздрив. І на роботі… заздрить — хоча би майорові: його досвіду, посаді… Можна би, звичайно, прикрити себе думкою — мовляв, чого заздрити майорові, в котрого все позаду?
Котрий навіть став дідом, котрому онука дзвонить по телефону… А він, Віктор, все ще й не жонатий. І все-таки, заздрить. Раз гарячиться, поспішає. Це погана риса.
Рана, відчув Віктор, досі ниє, але ніби й гоїться, і скоро від неї залишиться хіба що рубець. Неприємності помалу відійдуть, забудуться. А ще як з головою поринути в роботу. Доручили йому нову справу — виявлено якісь зловживання на взуттєвій фабриці. Робитиме своє діло ретельно, але мимоволі буде час від часу цікавитися й слідством по вбивству на Підвальній. Таки хоче, аби чимскоріше вбивця був покараний. І ще йому хочеться, аби вони з Павлом помирилися, аби потисли на суді
