Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
— Як ваше здоров'я? — запитав співчутливо.
Осадчий мовчав.
Тоді майор поскаржився сам:
— У мене під сорочкою рубець — від поранення, ще від війни зостався — і, знаєте, щось останнім часом…
Перервав майора Вікентій Сергійович:
— Я теж воював. Усю війну на фронті — не в тилу. Боягузом ніколи не був. То говоріть прямо, не заспокоюйте мене.
Ковальчук подумав.
— Ну, а коли прямо — чого ж тоді тремтять ваші руки? Від страху?
— Від образи.
— Це чому?
— Ви добре розумієте…
— Хай так, — погодився майор. — Але дещо все-таки попрошу пояснити.
А тоді взяв ручку і вивів: «Протокол». Осадчий закліпав, потім почав протирати очі, мовби їх несподівано запорошив вітер. Майор вичекав:
— Розкажете самі, чи питати? Про що йдеться — знаєте.
— Чому би не знав?
— Отож.
— Але я з Наталею нічого не мав. Ні доброго, ні злого.
— Може, щось і мали. От скажіть: ви дарували їй що-небудь?
— З якої б це ласки?
— Ніколи нічого й не подарували?
— Я не хотів, та Олімпіада, дружина моя, почала пиляти, і одного разу, до дня народження купив…
— Коштовне намисто?
— Торшер. Тоді вони з Павлом саме одержали квартиру.
— А намиста їй не дарували?
— Хіба вона мені дочка?
— І не дочка, і не невістка, знаю: сини у вас нерідні.
До речі, й у злагоді ви з ними не були.
— А що — мені від того приємно?
— Неприємно, правда, — погодився майор Ковальчук і по якійсь паузі виклав на стіл наган.
— Цю штуку, певно, знаєте?
— Чи не той? Старого Москаленка?
— Були з ним знайомі?
— Недовго, якийсь рік. То був дуже добрий чоловік, навіть дивно тихий…
Тепер уже Вікентій Сергійович опанував собою, говорив спокійно, як людина, що до кінця впевнена у своїй правоті.
Чи справді невинний — роздумував тим часом Ковальчук, — чи вміє так триматися? Буває, злочинець вольовіший за своїм характером, аніж слідчий, котрому доводиться розплутувати злочин. Та награний, удаваний спокій — не зовсім тривкий.
Зауважив:
— Воно дуже добре — мати чисту совість. Але в житті буває всіляко. Ось наприклад… — поклав перед Осадчим новеньку фотокартку.
Вікентій Сергійович, помітив майор, ураз запалився. Навіть дрібні краплинки поту зарясніли у нього на скронях.
— Хто вона така?
— Дівчина одна.
— Та бачу, що не хлопець… Гаразд, скажіть, цим вас шантажувала Наталя?
— Не розумію.
— Поясню: вона знала вашу таємницю? Заперечив Вікентій Сергійович:
— У чому завгодно я можу бути винний, лише не в цьому. Чому підозріваєте мене? Які у вас для того підстави?
— Думаєте, жодних?
— Звісно, жодних, бо я не вбивав!
— Я вас не звинувачую, — заговорив спокійніше майор. — Напевне, ми з вами не порозумілися.
— То я внесу ясність, — випрямився на стільці Осадчий. — О дев'ятій тридцять, коли пролунав постріл, мене навіть близько від цього міста не було.
— А звідки ви знаєте, що убивство сталося о дев'ятій тридцять?
— Хіба Олімпіада у вас не була?
Згадав майор: була… плакала, ридала. Заспокоював її. А ось чи казав їй, коли стався постріл — не запам'ятав. Тому не міг нічого заперечити на відповідь Осадчого. Зрештою, не тільки від дружини міг довідатись про це, але й від названих синів. Справа не в тому, що він знає — коли пролунав постріл, головне, де сам був на той час? Справді, він був ніби у від'їзді, але це ще треба перевірити.
Підсунув ще ближче до нього фотографію, а запитав:
— Відпустку брали на три дні?
— Не відпустку, а відгул… Один день відгулу додав до вихідних.
— Нехай так. А нащо ж вам були потрібні аж три вільні дні?
— Їздив до сестри.
— Далеко?
— В Тернопіль…
Чомусь завовтузився Вікентій Сергійович, ще більше змокрів, аж краплина поту поповзла зі скроні вниз.
Отак, — зробив висновок майор Ковальчук, — хоч і міцний ти, чоловіче, і добре тримаєш себе у руках, а піт із тебе ллє…
Перервав розмову телефон.
Майор попросив Осадчого зачекати трохи у приймальні, а сам, прихопивши з шухляди фотоплівку, відлучився на кілька хвилин у кабінет Погоріляка.
Чомусь сподівався, що побачить «німфу», яку виносив із води Осадчий. Та з першого ж погляду відзначив: ні, мабуть, не вона. Перед ним, поводячи бровою, стояла звичайна собі молодичка, явно закохана у себе: бачив це по парику, золотих прикрасах, модному плащі. Навіть засумнівався: за описом Павлової сусідки та була в капелюсі, у благенькому пальті… Може, маскувалася, а може…
— Скажіть, це ви передавали Павлу Мушнику? — показав їй плівку.
— Я… — жіночка кокетливо поворухнула язиком, начеб крутила в роті жувальною гумкою. — Я, звичайно.
— Так… Тоді сідайте, трохи поговоримо.
Жіночка, вихиляючись, пішла в куток, до крісла. У друге сів майор. Віктор залишився за столом, на своєму робочому місці, але не зводив погляду з майора і «гості», як її назвав про себе в думці.
— Як вас звати? — запитав майор.
Присунула до себе попільничку, дістала «Opal».
— Будник… Оксана Антонівна.
— А ким ви працюєте?
— Н-ну… продавщицею. В магазині «Золоте кільце».
— Наталю Мушник знали? — клацнув запальничкою майор.
— Вона була моя краща подруга. Я завжди називала її Наталі…
— А вона вас — котиком?
— О ні… — «гостя» знову повела по яснах язиком, ковтаючи усмішку: — Котик — це він…
— Хто саме?
— Н-ну, Наталі його приймала у моїй квартирі.
— Це кого?
— Н-ну… Кого ще жінка може приймати? Котика…
— Як його справжнє прізвище?
— Не знаю. Завжди залишала їх удвох. Розумієте… — схрестила ноги молодиця.
— А у вас є чоловік, сім'я?..
— Одна, — поглянула впівока на молодого лейтенанта.
Віктор не розумівся, нічого не доходило до його свідомості: щоб Наталя, котру з юних років мав у своєму серці, на чужій квартирі приймала коханця?! За що? За коштовності, що їй дарував? Як же могла так низько упасти? Невже душа в неї завжди була нікчемна, жалюгідна? Тоді, може, й краще, що Наталі вже нема на світі!
Та враз спохопився — як же таке думати? Адже все своє життя повинен присвятити одному — справедливості! А найбільше прагнути до того, щоб викрити злочинця. Тепер він недалеко, у приймальній начальника відділу, і саме на нього зараз покаже свідок — добре, що довелося її розшукати!
Будник була вдома й зовсім не здивувалася, коли повідомив їй — хто він і звідки, чого хоче — іншого, мовляв, і не чекала. Віктор не на жарт розхвилювався, коли відкрилася йому: так, знала Наталю і про все розкаже — чого ж не розказати?
Та знав, що ще довго ламатиме голову, міркуючи над тим, що