Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
— Приїжджайте, — підвівся Осадчий і розвів руками. — Гостем будете.
О сьомій годині на Театральну площу Віктор не пішов. Програма змінилася: мав під кінець робочого дня важливішу зустріч. І все-таки був незвичайно збуджений, хоч відчував десь у душі докори: а як Вероніка? Обіцяв же зустрітися з нею. Хотів погуляти, поговорити… про Наталю.
Згадав і за Марину. Заглянув до неї у приймальну — мовчки підняла голову, мовчки подивилася. Сказав навмисно голосно:
— Треба мені з вами дещо… уточнити.
— Слухаю вас.
— Але не тепер, бо дуже поспішаю.
— З нею на побачення?
— Не розумію вас, Марино, з ким це на побачення?
— З тою, з якою не могли ніяк розійтися сьогодні на вулиці.
— Зайве то, Марино!
— Чому зайве? Хіба я — не жінка?..
— Ну і що?
— Розумійте, як хочете… Йдіть.
— Іду. Побачимося завтра. А тепер час дорогий, гаяти не можу. Повірте, ілюзії — зовсім не утрачені!
— Не вірю…
— Даремно. Все буде гаразд, навіть якнайкраще.
Несподівано відчув, як потепліло на душі. Не витримав, прискочив до Марини й притис її голову собі до грудей. Потім, не оглядаючись, поспішив з кімнати до дверей.
Зі стриманою усмішкою провела його Марина поглядом.
Може, так суджено, подумав собі Віктор, щоб у його хаті обоє господарів були-таки міліціонерами. А Наталя й навіть її жива тінь — Вероніка — то лиш марево, яке почало вже розвіюватися…
Біля моста, як було домовлено, чекала на нього Оксана Антонівна. В міліції призначив їй цю зустріч без відома майора і не казав — для чого.
Побачивши Віктора, кокетливо пограла у роті язиком, стримувала усмішку.
— Не бійтеся, в міліцію більше вас не заберу, — попередив Віктор.
Тоді вона пограла бровою:
— А що ж?
— Погуляємо, пройдемося по місту: може, десь побачите, впізнаєте котика.
— Серед стількох людей?
— Більше людей — то більша ймовірність, що зустрінеться і він. Випадок, звичайно, але в нашій праці потрібно зважати і на випадковість. Коли справді не знаєте, хто він.
— Не цікавилася ним!
— Що ж, поцікавимося разом.
— Дозволите, може, щоб я бодай переодяглася? Не сподівалася ж такої тривалої прогулянки, а звечора вже холодно.
Чекав її на вулиці, біля понурого під'їзду, пильно поглядаючи на кожного мужчину, що проходив мимо. Думав: як би впізнати йому того котика? Більшість проходили байдуже, деякі, відчуваючи на собі пильний погляд, — озиралися і міряли Віктора цікавими очима — мовляв, чом так до них придивляється? Зникали одні, надходили інші — з одного й другого боків — молодші і старші, по-різному одягнені — в капелюхах, кашкетах, беретах. А котик у чому? Треба буде в тої продавщиці відразу спитати, які його прикмети, щоб брати до уваги лиш капелюхи чи кашкети…
В очах мерехкотіло. Та й ноги занили — незручно стояти на одному місці, а жіночка чомусь дуже довго переодягається. Чи й Марина — раптом зійшло в голову — отак би чепурилася, коли є пильна справа?
У першу мить і не впізнав Оксани — з високою зачіскою, в довгеньких сережках — неначе зібралася йти з ним у ресторан. Але Віктор зразу повернув на Підвальну. Думалося: туди, безперечно, заблукає котик.
З кінця в кінець міряли Підвальну, зиркаючи на зустрічних, — даремно! Жінці надокучило:
— На сьогодні, мабуть, уже досить.
У глибині душі сподівалася, що лейтенант подумає нарешті й про якусь розвагу. Ну, бодай, запросить у кав'ярню. А Віктор мовчав, змушуючи її лише придивлятися до чоловіків у капелюхах-кітликах.
Попросив:
— Ще трошки. Хвилин п'ять…
Стояла на своєму:
— Ніколи… втомилася.
— Якось вам віддячуся.
— Не треба.
— Чому не треба? Тільки підкажіть якусь винагороду.
— Купіть мені шубу! — скривила у посмішці щоку.
Не зважив на жарт. Здавалося, ще якась хвилина — і той тип об'явиться, а вона якраз завередила. Шубу! Ого…
І раптом ніби хто підказав — база! Згадав — тоді, коли попросив пошту реєструвати всі дзвінки на квартиру Мушників, — подзвонили з бази. Чи не там і слід шукати котика?
Схопив попутницю за руку:
— Ходімо, я вже знаю!
— Куди?
Нетерпляче глянув на годинник:
— Робочий день закінчився півгодини тому. Та, може, він затримався…
Зупинив таксі.
Виїхали за місто. На прохання Віктора, водій зупинив «Волгу» віддалік від бази, і до прохідної вони рушили пішки, ніби собі гуляючи.
Але жінка, бачив, була неспокійна — йшла з ним неохоче, проти своєї волі. Звичайно, нарядилася явно не до цього, розбитого машинами, ще й трохи розгрузлого від дощу передмістя. Хоч би зняла серги… Але не наважився про це й заговорити — боявся, що Будник спалахне й піде. Думав, як її відволікти, щоб не дратувалася. Тоді сказав: ї — І я знав Наталю.
— Невже? — глянула впівока, як тоді в кабінеті.
— Ще й як знав!
— Ого, це вже щось навіть цікаве. Ану, розкажіть.
Віктор — сумний, задуманий — обійшов калюжу.
— Вчилися в одній школі. І, знаєте, як воно буває… Шкільна дружба… Одним словом я її любив.
— Любили? Як?! — попутниця Віктора аж зупинилася від дива.
— Ну як люблять? Отак і любив…
Хотів сказати лейтенант, що навіть тоді, коли звинувачував у вбивстві Павла, оця любов ще в ньому жила, хоча Наталі вже не стало. Та лише зітхнув.
— Бачу вам на душі важко?
— Звісно, важко: подругою юності була.
Оксана запалила.
— І мені теж тяжко… Тому була би дуже рада, коли б могла стати у пригоді, щоб знайти убивцю.
— Це міг бути й він?
Злякалася:
— Що ви! Аби на моїй квартирі… Я би собі з таким не починала. То був культурний чоловік і спокійний, тихий…
На те Віктор мовив:
— Але ж у тихому болоті чорти водяться.
І пожалкував: бачив, що знову стала нервувати. Думав — це від того, що нагадав їй про болото. Кинула недопалок:
— Та що нам тут стирчати — люди пішли додому!
— Люди пішли, це точно, — кинув своє Віктор. — А звір мусив іще залишитися: такі мають нерідко на базі особливі справи, що не входять у робочий день.
Помітив, що зелені вогники очей світяться недобре. Заговорив спокійніше:
— Бачите, під воротами ще є пара «Жигулів» — а може?..
Жінка стиха відійшла убік. Чимось заклопотана, дивилася в землю, вже не звертаючи уваги на присутність Віктора.
Він пройшовся в інший бік, щоб і собі побути одному, дещо обміркувати. Став біля обчухраної старої акації, задивився у її дупло…
Раптом почув від машини:
— Котіко!
Мимоволі глянув на свою знайому. Вона,
