Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

І перед очима постала Вероніка, двоюрідна Наталина сестра, що, ще й не знаючи її, поспішив за нею, мов за якимсь прекрасним видінням, а вона втекла, зникла; потім несподівано, коли цього навіть не хотів, вона об'явилася в Наталиній квартирі.

Видно, думав Віктор, «сестрички» любилися, звіряли одна одній свої таємниці. Обов'язково треба зустрітися з отим дівчам ще раз!..

Але нехай майор Ковальчук робить усе по своєму — досвід і уміння підкажуть йому, що має робити. Може образитися навіть, якщо він, Віктор, буде й далі, втручатися в цю справу. Мовляв, добре слово на нього не подіяло — одержуй догану!

На місці майора, напевне, так би і вчинив, та що може з собою зробити, коли весь час думає про вбивцю Наталі. Не віриться, що вже її нема, весь час живою бачить її перед собою, з усміхом на обличчі. І поки не закінчить майор Ковальчук слідство — Наталина смерть ні на хвилину не даватиме йому, Вікторові, спокою!

А може, попросити, щоб дозволив йому поцікавитись хоча б неофіційно, аби в управлінні ніхто того й не знав? Вирішив: напевно, буде краще, якщо того не знатиме й майор. У вільний час зустрінеться в місті з Веронікою і обережно розпитає. Звичайно, постарається знайти її на вулиці, щоб у розмові з начальником часом не сказала, що в них уже був слідчий. Поведуть атаку з двох боків — і вбивця потрапить у такі кліщі, що швидко запищить!

Вийшов у коридор, прочинив двері в сусідній кабінет і просунув голову:

— Ти одна, Марино?

— Одна. Щось вам потрібно?

Помітив, що дівчина злегка почервоніла й ховає обличчя.

— Думав, може, трохи проїдешся зі мною.

— На фабрику? Гадаєте, стану чимось у пригоді?

— Чому ні — жіноче око, як кажуть, зірке. Може, щось і помітите, — перейшов таки на «ви».

— Добре. Лише доповім майорові…

— Його нема.

З вікна бачив Віктор, як Ковальчук сідав у машину, — мабуть, поїхав на Підвальну, бо ж справа тепер зовсім зайшла у тупик.

— А до його приїзду встигнемо повернутися?

— Сподіваюся.

Поки Марина збиралася — придивлявся, уявляв, як би виглядала у звичайному дівочому платті з перлиновим намистом на шиї. Хоча б отим, що бачив учора серед прикрас Наталі. Дуже б до лиця було Марині — а чого ж? Треба буде з якоїсь нагоди подарувати їй намисто.

Запитав:

— Коли ви народилися, Марино?

— Хочете дізнатися — скільки мені років? — зміркувала дівчина. — Але хіба в жінок таке питають?

Грайливо усміхалася, як звичайна жінка, не лейтенант міліції. Сподобалося Вікторові — і теж усміхнувся:

— Не порозуміли ви мене: просто хочу знати, коли ваш день народження.

— Маєте бажання щось подарувати?

— Чому б ні? Хіба ви недостойна, аби вам чоловіки робили подарунки?

— Розуміти це як комплімент?

— Зовсім ні. Серйозно.

— Значить… поїхали.

Віктор відчинив двері. Пропустив її вперед, та пригадав читане в правилах поведінки, що по сходах першим спускатися повинен чоловік, жінка ж має йти за ним, щоб він устиг допомогти їй, якщо буде потрібно… Нічого, подумав, колись іншим разом учинить згідно з правилами, сьогодні ж хай попереду піде вона, Марина. Адже в цьому теж є щось від джентельменства…

Повторив у думці: джентельменства. Чому це захотілося побачити себе біля Марини джентельменом? Може, тому, що встиг запримітити — дівчина до нього не байдужа.

Відкрив дверці газика, дав місце Марині поряд з водієм, а сам умостився на задньому сидінні. У дзеркало бачив, як легенько поправила волосся. Рука в Марини біла, пальці довгі — явно не вистачає на них персня з яскравим камінцем. Може, й має, й залюбки б носила, але майор цього не любить — вже чув від нього фразу, що міліція — не театр.

Глянув у віконце і раптом аж смикнувся:

— Зупини, зажди одну хвилинку!

Вискочив із машини, навіть за собою не зачинив дверці. Марина здивовано дивилася услід, доки він не наздогнав дівчину в рожевому береті.

— Навіщо так поспішати, Віко?

Зупинилася:

— Це ви?

Не став критися Віктор:

— Саме думав, як би вас зустріти, а бачу — ви йдете…

— Навіщось вам потрібна?

— Хотів перед вами вибачитися: якось воно того вечора вийшло, що примусив плакати і вас. Але Павло вже на свободі.

Примружившись, спитала:

— Значить, ви помилилися?

— Не зовсім так… Але, Вероніко, тепер я поспішаю — чекає машина. Зустрінемося увечері — й про все поговоримо. Буду вас чекати о сьомій годині на Театральній площі.

— Як це розуміти?

— Ну, хочете, аби ми зустрілися?

Запитав, а дівчина потупила очі, нічого не сказала. Озирнувся — Марина навмисне дивиться убік.

— То як?

— Прощавайте, ніколи мені!

— Я все-таки чекатиму…

Поволі повернувся до машини. Побачив, що Марина вже набрала суворого вигляду. Сиділа непорушно, дивилася прямо перед себе. Віктор мимоволі вдався до виправдання:

— Сестра її. До речі, дуже схожа на Наталю. Якби ви подивилися на фото Наталі…

— А мені хіба не все одно?

— Мені не все одно, — по хвильці мовив Віктор.

— Побачила відразу.

— Що саме?

— Що гарна, зваблива…

— Справді?

— Чого б мала кривити душею? Досить симпатична.

Віктор знову на хвильку притих. Потім згадав:

— Я дещо хотів дізнатися від неї.

Марина зауважила:

— Майор же вас відсторонив від справи.

Неприємно стало Вікторові, сумно. Замовчав і нічого не відповів Марині. Власне, їй не треба відкривати, що собі надумав. Якщо він у справі загибелі Наталі дечим і поцікавиться — це буде продиктовано лиш доброю пам'яттю про неї, загиблу. Він аж ніяк не прагне зробитися приватним детективом, порушити законність…

Та ось уже й фабрика — роздумувати ніколи. Поспішив у кабінет директора. А секретарка зупинила: директора нема.

Шкодував уже, що взяв Марину. Гадав, що по дорозі поговорять, зблизяться, а вийшло навпаки: стала між ними Вероніка, і вони ще більше відійшли одне від одного. Ось і Марина вже сказала:

— Я їду назад, в мене своя робота.

Погодився:

— Як хочете!

Залишився, як на роздоріжжі. Дивився у вікно услід машині: поїхала Марина сумна, невдоволена.

Невдовзі повернувся в міліцію й сам. Переглядав матеріали, які прихопив з фабрики, а відчував: між ним і Мариною тепер не просто стінка, а якийсь глухий, холодний мур. Хто обійде того мура першим? Звичайно, Марина буде заходити до нього, як і досі, але вже без усмішки, виключно у справах. А йому потрібна найперше її усмішка. Чому? Не міг сказати собі правду, бо збагнув лише одне: