Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

знову до емоцій. Питав: чому тільки ненависть живе в його серці, а жалю нема? І виправдовував себе: свята ненависть до вбивці обов'язково в ньому має жити, а як же без того? Який би тоді з нього був інспектор карного розшуку чи слідчий, якби, не відчуваючи ніякої пристрасті, ставився до тих, хто порушує закон, не дає чесним людям спокійно жити й працювати? Жаліти ж повинен хіба лише тих, що уже не можуть захиститися, за себе постояти, — як вона, Наталя… І все-таки тепер у душі він, Віктор, почуває дивну нещадність і жорстокість. Хоч упізнав, що це на підлозі лежить вона, Наталя, очі зосталися сухі, лише десь у грудях відчув пекучі сльози. Чому? Хіба він перестав уже бути людиною, котрій притаманне все людське? Кожна ж бо людина кричить, сміється, плаче, а то й застогне — коли її душить пекельне горе. Чи те, що Наталі немає в живих — чуже, не його, горе?

Ще зовсім недавно він гордився тим, що нелегко вибити йому з очей сльозу. А хіба це добре? Та й що з того, що очі без сліз, як плаче душа? Наталя перша відійшла з життя, котру мав за рідну і дуже любив. Як же тепер житиме, знаючи, що більше не буде Наталі? Не озветься ніколи до нього, не напише навіть коротенького листа, як колись у Ленінград? Те, що останнім часом так схвильовано він думав про неї, хотів її знайти, було, либонь, лихим передчуттям: душа вже наперед озвалася й волала до рідної душі…

Присів на канапу: на підлозі, на сірому килимі, побачив чорну цяточку крові. Узяв полишену подушку поклав її собі на коліна, і серце мимоволі знову облили сльози. Ех, Наталя! Мабуть, після пострілу була ще жива, не хотіла вмирати, кричала, тому вбивця задушив її цією подушкою. А в нагані, певно, була одна куля, тому його й кинув, як непотріб. Чи розгадати цю загадку, коли стільки запитань, припущень та ще й переживань? Може, йому, поки ще не пізно, відмовитися від цієї справи? Пояснити, в чому річ, і передати іншому. Адже, коли в серці такі почуття, можна припуститися і непоправної помилки.

Проте аж уранці зняв трубку, набрав номер:

— Доброго ранку, товаришу майор.

— Доброго ранку, Вікторе, ти звідки? Я дзвонив тобі додому — де ж ти?

Лейтенант завагався. Не знав, як пояснити, чому повернувся на квартиру Мушників.

— Та от… сиджу на місці події.

— Що за власна вигадка? Де ж тебе вчили цьому — підміняти орган дізнання? Я пришлю працівника, і зараз же квартиру опечатай.

Віктор поцікавився:

— А що експертиза?..

— Займається, своє діло робить.

— Довго…

— У нашій справі, лейтенанте, поспішність ні до чого.

— Вибачаюсь, товаришу майор.

— Не вибачайся, і я колись був такий нетерплячий. Ну, кінчай, — і в трубці почулися короткі гудки.

Ось тобі й поговорив! — зневажливо подумав про себе Віктор, коли поклав трубку. І опустив голову на руки.

А може, це й краще, бо не довелося давати майорові делікатних і довгих пояснень, тягти себе за душу… та й зриватися на (першому ж ділі. Просто треба взяти себе в руки. Аби Павло, якщо він невинний, не постраждав ні трохи — убивця ж одержав своє по заслузі…

За дверима зачулися кроки. Віктор зупинився посеред кімнати, сподіваючись, що зараз побачить Павла. З'явилися двоє, чоловік і жінка, ті сусіди Вдовіни, що були понятими. Надумали ще щось сповістити? Усміхнувся Віктор і сказав:

— Проходьте, чого ж?

Жінка, як і раніше, була в чорній хустці. Вона увійшла першою.

— Чаю вип'єте? — спитала. — Не спали ж, мабуть, цілу ніч, то хоч чайку трохи…

Погодився Віктор:

— Чайку можна, спасибі.

Жінка пішла за чаєм. А чоловік не рушав із місця, стояв біля дверей — йому незручно. Чого б це? Чи він, Віктор, має суворий вигляд, чи цей дядько справи ніколи не мав з міліцією? Віктор запросив його увійти до кімнати і подав стілець:

— Сідайте ось.

Чоловік повагався, але став біля стільця, поторсав за спинку, ніби перевіряючи, чи справний, і обережно сів.

Жінка тим часом принесла готового чаю, котрий так смачно парував, що Віктор задоволено потягся до чашки, навіть потер руки. Нехай інші полюбляють каву — для нього кращого немає, як міцно заварений, ароматний чай. Зробив ковток, другий… Сусідка теж сіла.

— Не спимо і чуємо: ви теж не спите, все ходите, ходите!

— Такі тут тонкі стіни, що все крізь них чути?

— Ой, геть усе!

— А пострілу не чули?

— Хіба був якийсь постріл?

— Аякже. З нагана він її убив.

— Хто? Павло?..

Здивовано видивився на жінку, потім на чоловіка — що вони говорять?! Звинувачують Павла? Він навіть підхопився — готовий розпитати їх, що знають про сусіду. Та запитав здалеку:

— Ви вчора увечері справді були вдома? Відповіла Вдовіна;

— Аякже… Тільки чоловік на вісім годин ходив у кіно.

— І що ж ви дивилися? — спитав чоловіка.

— Про Фернанделя. Смішне таке… — І сусід, оживившись, почав радити йому, як приятелеві: — Обов'язково подивіться, коли ще не бачили. Відпочинете, про все геть забудете…

Мимоволі усміхнувся Віктор — радий би забутися. Може б, ще й сьогодні пішов на Фернанделя, коли б допомогло. Убита ж Наталя, яку він знав, любив. Він ні на хвилину не може мати спокою, мусить ламати голову, робити припущення, вивчати мотиви — чому, з приводу чого сталося це вбивство? Що спричинилося до того? Хоч відповість на всі запитання — й тоді не заспокоїться. Не зможе. Коли спокій прийде в його душу!

Зробив ще ковток — добрий все-таки чайок зварила сусідка. Чому потурбувалася? Чи таку добру душу має? А чоловік знову мовчазний і якийсь розгублений — от сидить, тримаючи у руках квиток. Навіщо приніс? Він, Віктор, ні в чому його не звинувачує. Як понятих, не має навіть права допитувати Вдовіних. Хіба що побесідують — отак, за склянкою чаю.

Немолоді вже, Вдовіни, а чомусь самотні, без дітей. Чому? Питання делікатне, а до справи воно не стосується. То чого питати? Може, іншим разом, і то при нагоді… Та невже тихенько, без переживань прожили все життя? Лише сусідський телевізор порушив їх спокійне життя…

Даруйте, продовжував міркувати Віктор, так жити нецікаво. Якби щось таке сталося — жінка не змогла би йому народити сина чи дочку, — обов'язково взяв би когось на виховання, може, навіть хлопчика і дівчинку, аж двійко сиріток, щоб зростали в родинному затишку.

Знову серце обпалили сльози: і в Наталі не було дітей. Хто в цьому був