Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
Ще відбитки пальців — на пляшці від шампанського, на склянках, на відірваній від шкатулки кришці. Але не ті, які на зброї. Чи злочинець діяв не один, мав і спільника? Навмисне взяв напарника, а може, й не одного, щоб заплутати сліди. Чи такий легкодухий?
А що, коли грабіжники побували в хаті уже після вбивства. Кинулися туди, як шакали, навіть не церемонячись розламали двері. Кого ж тоді шукати в першу чергу? Безперечно, вбивцю — більш небезпечного злочинця, поки не накоїв нової біди. Сьогодні ж треба продумати план роботи групи, мобілізувати увесь карний розшук, щоб злочинець ніде не мав спокою, ніде не сховався.
Вийшов у коридор, постукав до начальника слідчого відділу:
— Дозвольте?
— Заходь, лейтенанте, заходь. Опанував собою? Не упав з ніг, витримав?
— Не лиш витримав, а й витримаю, товаришу майор.
— Хіба я сумніваюся — обов'язково витримаєш… Так що вирішив?
— На зброї залишилися відбитки пальців убитої і, треба гадати, того, хто стріляв.
— Що це за інкогніто?
— Можливо, сам Мушник, чоловік потерпілої.
— А щось про це й судово-медична експертиза каже?
— Каже, товаришу майор — стріляли у спину, внутрішній крововилив.
Майор узяв із рук слідчого папку, поволі, ніби обережно, перегорнув папери, переглянув їх:
— Даних негусто, Вікторе. Що ж ти пропонуєш?
— Затримати й допитати Мушника.
— Затримати? Де він?
— Не ночував дома. Кудись зник. Не з'являвся дома і в неділю.
— Квартира опечатана?
— Звичайно, опечатана.
— То кажеш, знайдеш Мушника навіть під землею? — на устах майора майнув легкий усміх.
— Повинен знайти.
— Ну, ну… давай дій. Мобілізуй там, кого слід.
— Сумніваєтеся в чомусь, товаришу майор?
— Ні, не сумніваюся. Не бачиш — у всьому тобі довіряю, даю волю дії! Мушника, може, справді потрібно затримати. Поміркуй сам. Треба його знайти.
— Знайдемо, де він дінеться?!
V
ому це Геннадій зразу відлучився? — не могла збагнути Олімпіада Романівна. — Поїзд тільки-но рушив, а він мовчки піднявся і пішов у тамбур? Хіба їм немає про що поговорити?На лавці більш нікого, пасажирів мало — кому потрібно в місто, вже поїхали. Дивилася за вікно. Миготів перед очима ліс. Згадувала: прокинулась від того, що зненацька забрязкотіла шибка. Рвучко підхопилася і насторожилася — вже ранок сірів, і ніби якась тінь під хатою майнула. Злякалася: одна ж бо у домі, чоловік Вікентій до сестри поїхав, що вже давно просила навідати її, в кожному листі нагадувала — мовляв, забув, що вона одна лишилася на світі. Зайнятий на роботі? Родинні стосунки теж багато значать!
Мав два дні відгулу, до того вихідний. Але нікуди й не збирався, сама вона, Олімпіада, порадила: поїдь уже, зроби сестрі приємність, скільки тебе просить! Дивно, зрадів — неначе давно вже йому нетерпілося хоч на якийсь день вирватися з дому, й не знав, як це зробити, щоб вона не перечила.
Почувши стук у шибку, подумала одразу на Вікентія, що це він вернувся. Та чого б так швидко? Чи щось приключилося? Підступила до вікна, спитала:
«Ти, Вікентію?»
У відповідь — мовчання. Та зачула легкий стук у двері. Злякалася — таки якась напасть набивається до хати, хтось чужий. Довідався, що одна жінка в домі, й вирішив скористатися! В хаті добра, хвалити бога, є — можна й цілий вагон навантажити. Стукіт не припиняється. Телефона ж немає, щоб на гірший випадок звернутися в міліцію. А в сусідніх домах іще темно, перед недільним ранком усі міцно сплять. Спитала різкіше:
«Хто там стукає?»
«Це я, мамо, чом не відчиняєш?»
Вона рвучко розчинила двері:
«Що сталося, Геннадію?»
Бачила — блідий, збентежений, схвильований. Почав її благати:
«Лиш не бійся, нічого страшного».
«Та кажи вже — що!?»
Сіла на ліжко, біліючи в довгій нічній сорочці, дивилася на сина: може, щось накоїв і погнали з університету? Павло не раз скаржився: і в чарку почав заглядати Геннадій, і з дівками всілякими водиться. І все ж тепер вона собі казала: «Головне, живий-здоровий… аби не сталося якоїсь більшої біди».
І вже піднялася, щоб пригорнути Геннадія, заспокоїти його, а він:
«Збирайся, мамо!»
«Куди? Чого?» — знову забухкало серце.
«До міста, до Павла».
«То з ким біда — з Павлом чи з тобою?»
«Не знаю — може, з ним, а може, й зі мною».
«Чи хоч він живий, Павло?»
«Здається, живий».
«Та що це ти говориш загадками? Геннадію? Не лякай мене, кажи, аби я знала». «Там про все й дізнаєшся», «Боже мій!»
«Не бійся,. Бачиш, я живий, здоровий, і Павло,, живий.»
«А кого вбили? Кажи!»
Просила, молила — затявся і мовчав. Та й сам хвилювався — аж рясний піт стікав йому по скронях… За Павла вона була спокійна, в ньому не сумнівалася, а Геннадій щось таки накоїв!
Поглядала раз-по-раз на тамбур — чому він ховається? Соромно їй, матері, дивитися в очі? Чи боїться, що вона не дасть йому спокою — допитуватиме, що все-таки сталося? А як же не питати? У голову лізе казна-що, одне потішає: добре, хоч обоє живі та здорові, а це найважливіше.
Дуже підганяв її Геннадій, аби збиралася на поїзд. Навіть ніякого гостинця не взяла. І Вікентію записки не лишила — повернеться й не знатиме, де вона поділася. Здогадалась про це, як вийшла за ворота, та] йти назад уже не хотіла — погана прикмета. А тут і без того чекає якесь лихо. Останнім часом бачила навіть погані сни. І все про Геннадія: то полетів сторч: головою з кручі, то загруз у болоті, і якби вона не поспішила йому на допомогу, не подала руки — то не вибрався б… Тепер зміркувала: для того і везе її Геннадій до міста, аби допомогла йому в дуже скрутній справі. Бо ж тільки одна мати — що й життя свого не пошкодує заради дітей. Адже саме в дітях та онуках залишиться жити, не відійде зі смертю в небуття.
Більше не могла всидіти на місці, вийшла й сама в тамбур:
— Що тут робиш, Геннадію?
— Нічого, дивлюся…
— На що?
— На світ божий.
— А мені здається, що ховаєшся.
— Не вигадуй, мамо… Вийшов покурити.
Припалив сигарету, показав рукою на табличку з написом: «У вагоні не палять». Глибоко затягся димом і густо видихнув на скло.
— Забагато щось куриш, Геннадію.
— Чому забагато? Як завжди.
— Покинь… Павло ж не курить.
— Тепер закурить…
Запитала знову з насторогою:
— Скажи — куди й навіщо ти мене везеш? Ой скажи, Геннадію.
— Казав
