Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
— До себе, до Павла?
— До нас обох, мамо.
— З якої причини?
Притулився чолом до вікна, мов щось хотів розгледіти у густому лісі, котрий зеленою стіною підступав до колії. Глянула й сама: ліс як ліс, ще молодий, густий… Не раз подерті, подряпані вилазять із гущавини ті, що приїжджають з міста по гриби. І уявився інший ліс, де вони з Вікентієм поставили свій дім. Перед її очима знову постав Вікентій. Умовив оселитися посеред природи, де води багато, і повітря чисте — мовляв, там тиша й спокій. А от вона свій спокій залишила в місті, де її діти, Геннадій і Павло. Та й за міським помешканням шкодує: було не так просторо, як у своєму домі, а зате зручніше: і центральне опалення, і природний газ…
Більше непокоїться за меншого, Генку. Павло бо вже на своїх власних крилах — став інженером, одружився. Правда, вдома він не має слова, у всьому годить жінці, а вона, вередлива, за велику пані себе має. Не таку б дружину вона, мати, вибрала Павлові, якби він спитав її поради. Закохався у красу, дурненький. А ота красуня тільки себе знає — хіба така до хати, до сім'ї? Це каже вона, Олімпіада Романівна, котра двох синів, як соколів, зростила та ще й удруге вийшла заміж.
Сердилася на Павла, що тюхтій. Він дорікає Генці, мовляв, сякий-такий, але вона певна, що таку, як Наталя, Генка собі не візьме. Діє не одна наплачеться, поки якусь вибере… Якщо й тепер котрась… Невже він покинув дівчину з дитиною, і тепер боїться, що дівчина в розпачі може зробити непоправне?.. Чи не до тої дівчини везе її, матір, щоб поговорила, відвернула лихо: вона вміє…
Ей, якби щось сталося подібне — Геннадій привіз би дівчину до неї, а не тягнув до міста стару матір. Видно, щось інше спонукало Геннадія до того. Адже з'явився до схід сонця, захеканий, стривожений. Може, уже й сталося те лихо, а мати й так має зрозуміти? Але ж чому не скаже, чому її мучить?
Вичекала, поки допалив сигарету, взяла його за руку:
— Ходи, посидь зі мною.
Думала — запручається, але він покірно пішов слідом. Лише сів не навпроти, як вона хотіла, щоб могла дивитися синові у вічі, присів поряд, трохи й відвернувся. Запитала:
— Тобі за щось скромно переді мною, синку?
— Ні, мамо, чому би мало бути соромно?
— Не знаю — може, обманув якусь дівчину?
— Не обманув, не бійся.
— Вчишся, значить, з університету тебе не відчислили… Може, гуртожиток утратив?
— І гуртожиток не втратив — ось сама побачиш.
— Що ж сталося?
— Казав, не поспішай. Ще встигнеш…
— Наридатися? І ти мене жалієш?
Несподівано ствердно кивнув головою.
— Не знаю, що й думати, вже голова обертом іде. Тобі щось загрожує?
— Я не злочинець, мамо, аби мені щось загрожувало.
— А Павлові?
— Павло сам по собі.
— Значить, у тебе біда?
— Ні…
— То чому не дивишся мені до очей?
— Не вигадуй, — почав терти очі, намагаючись утримати сльози, що ось-ось, здавалося, поллються. Не могла це не відчути мати, запитала:
— А чому ж ти плачеш?
Вдавано засміявся:
— Хіба я такий, аби плакати?
Правда, — подумала на це Олімпіада Романівна. — Геннадій не плаксивий. Павло — той може й заплакати, а Геннадій — ні. У дитинстві хіба раз довелось його лупцювати? Було, аж синці на тілі залишалися, а ніколи не пустив сльозинки. Твердий, як горіх, у кого і вдався? А Павло тендітний був, образливий. Як його батько, видно…
Обірвала спомин — навіщо про це згадувати? І все ж повернулася думка до Павла: таким, як він, важко у житті, а може, тому й важко, щоб вони змінилися? Життя — сувора школа, і врешті-решт доучує кожного. Треба би їй, матері, поспостерігати трохи за Павлом. Але як? Сини вітчима не люблять, хоч без нього виростити їх було б ой як важко! А щоб залишитися на певний час у місті та пожити трохи біля них — не може бути й мови. Вікентій, по-перше, того їй не дозволить, по-друге, Наталя виїсть її з хати. Приязні між нею, матір'ю, і невісткою нема та й чи буде. Павло ж м'який, надто вже м'який. А втім, давно виріс і вилетів із гнізда — нащо тепер потрібна йому матір? Хіба лише онуків привезуть, якщо народить їх Наталя. Але такі красуні, як вона, з цим не поспішають — про дітей треба дбати, ночей не досипати. Отямлюються, правда, але пізно. Так може і з нею, Наталею, статися… Коли вже не сталося…
І до Геннадія, до сина:
— А як там Наталя?
— Хто?.. — І цього разу глянув прямо у вічі.
— Невістка, Наталя?
— Не знаю…
— Буваєш у них?
— Та., все ніколи…
— Як це ніколи?
— Мамо, в мене вже своє життя, а ти мене все ще вважаєш дитиною! — у голосі сина чулася роздратованість.
— Для того не дуже багато часу потрібно.
— Але потрібно?
— Потрібно, це правда, — замислилася мати. — Та я би хотіла, щоб нам із Наталею якось примиритися, дійти згоди — все ж одна родина.
— Тепер буде мирно.
Знову й знову пильно поглядала мати на Геннадія, думаючи: такий, що таємниці ані рідній матері не хоче прозрадити. А що як він такий жорстокий? Попередити хотіла Геннадія, сказати: гляди, мовляв, щоб жодна сиротина тебе не проклинала, бо то найгірше, коли люди шлють тобі прокляття, — але змовчала: не знає ще нічого, а тут і без того в його очах смуток. Взяла сина за плечі.
— Скажи, і буде тобі легше.
І справді вже хотілося розповісти матері про все, але як — не знав. Чи витримає мати зі своїм хворим серцем, а в приміському поїзді хто подасть медичну допомогу? Швидка не приїде, лікар не поспішить… Через те їй не сказав і вдома, у лісі.
Зиркнув у вікно — скоро, уже скоро. Видно передмістя. Ще одна зупинка — і міський вокзал. Візьмуть таксі, заїдуть у лікарню — отам їй і скаже, що сталося в Павловій квартирі…
Серед натовпу, мов між дерев у лісі, заблукав Геннадій — людно було на привокзальній площі. Але стало ніби легше дихати.
— До лікарні! — попросив Геннадій, як підійшла їхня черга до таксі, й водій легко вдарив дверцятами машини.
Затамувала подих:
— Павло у лікарні? Сталася аварія?..
— Заспокойся. Просто в тебе серце…
— Не бійся, серце в мене вже всяке горе бачило! Вези до Павла!
— Тоді на Підвальну, — сказав шоферові Геннадій.
Сидячи в машині на передньому
