Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко

сидінні, ще здалеку упізнала мати Павлів дім, у котрому вже раз побувала й навіть заночувала. Приїхала до сина, щоб після ремонту допомогти прибрати квартиру — то дуже натомилася, і не пустив її Павло, умовив, щоб зосталася до ранку. І Наталя, правда, благальними очима подивилася, сама їй, Олімпіаді Романівні, постелила ліжко.

Чи й сьогодні, думала, заночує в сина? Щоб поспостерігати, як вони живуть, як розмовляють, чи як одне на одного дивляться — все хотіла знати, аби зробити висновок: щасливий син чи ні? І коли щасливий, вона тільки радітиме, хоч їй особисто Наталя не любиться. Не хоче вона, мати, втручатися в їх справи, аби потім він не нарікав, що вони з Наталею через неї не мають життя. Хай буде і з Наталею, аби лише щасливий був Павло!

А може, він все-таки захворів? Лежить дома у важкому стані! А Наталя — знову у від'їзді, хто ж його догляне, окрім матері. Ех, Геннадію, так би і сказав. Хіба, синку, материнське серце можна заспокоїти? Мало ти ще знаєш, хоч і вчишся у високій школі. Коли справді на Павла напала хвороба, то така, як Наталя, від нього ще й відвернеться. Тоді він зрозуміє, що мати мала правду. Нічого зараз вона не казатиме, але коли одужає Павло, трохи заспокоїться, відріже йому: «Не шкодуй за нею, то навіть краще, що пішла, — нехай іде на зламану голову, бо настраждався за свій вік — та й тільки, а ти ще молодий, усе життя попереду маєш, і буде в тебе жінка, котра любитиме тебе, поважатиме, і ти її любитимеш, і обоє будете щасливі!..»

Таксі вже зупинилося. Поспішила мати, вийшла з машини першою, та в під'їзді зачекала сина, а тоді тяжко почала підійматися нагору, тримаючись за поручні — серце ще тривожніше забилося. Господи, — казала вже собі, аби той із собою хоч якоїсь біди не вчинив, бо ж ніяка жінка не варта того, щоб себе життя за неї позбавляти!

І стала, наче вкопана, видивившись на двері, що були оббиті пошматованим зеленим дерматином. Подумала: злодії!.. Пограбували хату! Знали, що Наталя у від'їзді. Павло — на роботі, чи, може, десь допізна затримався — і на тобі: вдерлися до квартири. Але чому на дверях печатка і впоперек — шнурок?

Геннадій теж цьому здивувався і занепокоївся одразу — де ж тоді Павло? І зупинив, затримав матір, що вже тремтливою рукою потяглася до шнурка з печаткою.

— Стривай поки! Не бачиш — опечатано.

— Чого опечатано? Хто це зробив?

— Міліція, певно.

— Чому?

— Хіба я знаю?

— То де Павло, де він?

— Значить, у міліції… Якщо не у в'язниці.

Відчула, як від жаху в неї встає волосся:

— У в'язниці?

— Здогадуюся тільки.

— Що він учинив?

— Зараз скажу, зараз тобі скажу…

— Кажи!

— Павло убив Наталю…

Мати відразу не могла навіть опам'ятатися. Нарешті, озвалася:

— Не може цього бути! Не вірю — нікого Павло не вбивав! Сама, певно, на себе руки наложила, а Павло не винен. Зараз піду до них і скажу!

— На слово не повірять.

— Повірять! — заперечила, похапцем поправляючи на голові хустку.

Відчула по цьому Олімпіада Романівна, що сили несподівано її полишають. Ноги підкосилися, в очах пдтемніло, серед білого дня ніби настала ніч. Схопилася вона за одвірок, а-рука упала на шнурок з печаткою — він зірвався й двері відчинилися. Розкинула руки і, тримаючись то за одну, то за другу стінку, увійшла до квартири, жалібно заплакала: — Павлику мій, Павлику!..

Але враз замовкла, озирнулася, ніби сподіваючись, що Павло відгукнеться. Малим не раз залазив під ліжко, а потім сміявся, що не могла його знайти. Чомусь їй захотілося побачити Павла ще дитиною, хоч давно дорослий. Він безвинний, він…

Сльози, що до цього душили її, тепер уже рясно полилися з очей. Упала на канапу, заховала лице під подушку. Але підхопилася, гукаючи до сина на весь голос:

— Павлик того не зробив, Геннадію! Не вбивав її! Чуєш, не вбивав!

— Що ви мене в цьому переконуєте, мамо?

— Павлик мені скаже. Перед матір'ю не зможе критися нічим. Скаже, що він ні в чому не винний, а вони хай чують… Слабкого він характеру, я знаю, але добрий, добрішого й на світі нема… — І замовкла, жадібно ковтаючи повітря.

Геннадій кинувся до телефону:

— Медична допомога?!

Підбіг потім до матері, допоміг лягти. Широко відкрив вікно, думаючи: що ж далі? Не знав, чи добре то вчинив, що витяг сюди матір. Може, було б краще, аби вона нічого не знала? Бо ж нічим ні Павлові, ані Наталі не поможе. Але думав — мати… До кого ж мав побігти, коли в їх родині сталося таке лихо?

Обняв матір за плечі, а вона, не звертаючи на нього уваги, дивилася у простір. Спитав лагідно Геннадій:

— Вам трохи легше, мамо?

Не відповідала.

Син несподівано відчув, що він якийсь безпомічний. Якщо вона заслабне, то в цю важку хвилину не матиме підтримки не лише Павло, але й він, Геннадій. У цій ситуації він ніби теж — під грозовими хмарами. Думав про смерч, котрий може раптом підкинути його, щоб упав, розбився.

— Мамо, ми без вас пропадемо!

Здивувався: де це раптом сила в матері взялася? І плакати вона перестала, й тяжко дихати. Видно, усі матері такі, — подумав Геннадій, — коли треба в біді за дитину свою постояти, то й на великий подвиг здатні.

Справді, нікому не пошкодить, коли мати піде в міліцію і скаже, які в неї сини! Знав, до протоколу, може, й не запишуть, а все-таки — материнське слово, хай вислухають! Тільки не сьогодні. Сьогодні ж вихідний, та й матері треба відпочити.

Другого дня Олімпіада Романівна зібралася в міліцію. Вийшла вже не хитаючись і не хапаючись за стіни. Геннадій — за нею. Двері лише сяк-так, тимчасово звечора полагодив, щоб можна замкнути.

— Боюся я, Геннадію, — оглянулась мати.

— Та що тобі вчинять?

— За тебе боюся.

— Хіба я в чому винний?

— Не знаю, Геннадію. Скажи мені… а ти не боїшся нічого?

— Нічого!

Ніби не вірила тому, з ніг до голови зміряла Геннадія докірливим поглядом, що йому аж моторошно стало, й рішуче відвернулася.

Хвилюючись, Геннадій привів матір в обласну міліцію. Чекала, чекала, а коли потрапила на прийом до начальника, дізналася, що треба йти в міську.

Черговий біля входу раптом скинув до козирка руку і запитав:

— Ви куди, мамашо?

Зупинилася. Подумала: щаслива прикмета, що черговий назвав її матір'ю, і все буде добре, вирве вона свого Павла з в'язниці, й він щасливо