Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
Важко, думав, брати всю вину на себе, але він візьме, бо інакше їм не помиритися. Розкається, попросить пробачення, аби все вляглося, ріка повернулася у спокійне русло, й від поводі лишився не намул, а золотий пісочок. Та чи прийме Наталя його каяття? Чи дозволить, аби й підступився?.. Повинна зрозуміти — повівся безтямно, бо вивела його з рівноваги ота анонімка. О, чому, коли він підняв руку на свою дружину, не було когось поруч, щоб стримав його, крикнув: «Що ти робиш? Схаменися, поки ще не пізно!»
Тепер стало пізно? Нічого вже не виправить? Щось не щастить йому з перших кроків. Їхав ось до матері, сподіваючись дістати якийсь прихисток, набути якогось душевного спокою — даремно. Чому б це Геннадій забрав її до міста? З ним теж щось недобре? Та якби накоїв щось Геннадій — його, Павла, це й не дивувало б. Напевне, примчав до матері просити грошей, а вона не повірила тому, що казав, вирішила сама подивитися, як живе Геннадій, на що пускає гроші.
Не знав, що робити. Коли тепер повернеться матір? А з вітчимом нема що зустрічатися: той не допоможе, хоч би й міг. З першого ж дня, як тільки увійшов до їхньої родини, стали ворогувати. На матір тоді теж дивилися криво. Тепер розуміють — не могла інакше учинити мати. Була ще молодою, а без чоловіка, одній, з двома дітьми… Тепер розуміють. Та з вітчимом вони чомусь і досі порозумітися не можуть. Вікентій Сергійович батьком для них з Геннадієм не став. Хто у тому винний? Самі, бо не приймали вітчима за свого. Насуплювалися, завжди підозріло дивилися на нього, навіть коли з добром до них приходив. Не зблизилися. Тоді Вікентій Сергійович забрав матір із міста, щоб вони, Павло й Геннадій, менше втручалися у їхнє життя. Видно, любить матір…
І від того, що зовсім інакше, по-доброму подумав про вітчима, наче й легше стало Павлові на душі. Певно, так треба завжди — бачити в людях добре. Вірити в їх порядність, доброту — бо хіба, відчувши це, людина не стане добрішою і чеснішою? Це принаймні, краще, ніж звинувачувати інших у смертних гріхах. Та думати мало — так треба й повестися з Вікентієм Сергійовичем. Прийти, обняти вітчима за плечі, сказати йому: багато ми з Геннадієм тебе ображали, але пробач, батьку… Пробач і не сердься, бо я порозумів, що неправі ми були з Геннадієм!
Хіба Вікентій Сергійович його відштовхне? Обов'язково пом'якшає, і поговорять вони мирно, як батько і син, аби розвіяти назавжди всі непорозуміння. Тоді й розкаже вітчиму, що сталося, попросить поради. Один бо розум добре, а два краще. Удвох щось придумають. Може, Вікентій Сергійович поїде у місто, вдаватиме, що буцім-то нічого не знає, і запросить Наталю до себе. Мовляв, вихідний день — розвіялася б, по лісах, по луках поблукала, помилувалася осінню, білі нитки на сонці половила. Вікентій Сергійович умовить Наталю, коли вона приїде… Може, як то кажуть, і полагодять конфлікт, помиряться з Наталею і назавжди забудуть про те, що між ними сталося. Дасть слово Наталі, що ніколи більше не зважатиме на жодну анонімку. І якщо між ними дійде до суперечок — сядуть і розумно у всьому розберуться. Бо те, що було вчора, — страшно, низько, дурно. Соромно не тільки людям розповісти, а й самому зізнатися. Навіщо так жити? Життя ж тоді миле, коли добре, спокійно на серці, — сонце тоді світить, коли на небосхилі жодної хмариночки!
Сидячи на лісовій галявині, так міркував собі Павло. Над ним пропливали прозорі хмарки, й небо крізь верховіття здавалося низьким. Готовий був легко скочити на ноги, вхопитися за сонячний промінь і загойдатися на ньому в піднебессі, щоб було видно в усі боки, і він усе бачив. І те, що діється навколо, і що десь далеко. Аби серед міста він угледів матір і брата Геннадія. І Наталю — веселу, живу…
На ту думку навіть підхопився: чому б не живу? Вона жива і житиме довго, переживе і його, Павла, бо жінки, як свідчить статистика, живучіші, аніж чоловіки. Особливо ті, які веселі. А хіба Наталя не така? Він дбатиме про неї ще більше. Скаже їй, що хоче, аби вона дожила до ста років. Хай живуть жінки! Для кожного онука хто найдобріший — бабка. А от діди — суворі, вередливі… Є й такий дід, як мала дитина, що його разом із онуком треба доглядати. Але є й законні старики. Як материн батько Іван Москаленко, прізвище якого він, Павло, сьогодні зганьбив у витверезнику.
І треба було назватися йому Москаленком! Мовляв, діда немає на світі, тож про онукову ганьбу ніколи не дізнається. Тепер уже може розмірковувати й так, а тоді думав про одне: як би замести сліди з витверезника… На завод, напевне, пришлють не протокол, а лише витяг з нього, інакше б звернули увагу на підпис. Його руку на «приладі» знають, і хтось би побачив. Та ж сама секретарка, цікавоноса Валя.
Згадав і старшину: чомусь дуже прихильно, довірливо повівся з ним отой старшина. Може, через те, що він перший раз попав у витверезник, і старшина зрозумів, що це випадковість. Недаремно ж потім так ввічливо звернувся до нього: побачив у ньому серйозну людину, що тільки посковзнулася, упала. О, більше не впаде! Досить його кидало в жар і холод, щоб вивітрив із голови ту білу гарячку, що й не від горілки, а від якоїсь анонімки затуманила йому і очі, і розум. Те, що вчора сталося, буде йому наукою. На ціле життя. Аби лише все добре скінчилося!
Запитав: а як воно найгірше могло би скінчитися? Від ганьби доведеться міняти роботу, навіть виїхати з міста? На далеку Північ, де ніхто його, Павла, не знає? Життя справді може так перевернутися, що ой-ой! І все через одну-однісіньку помилку! Аж плакати хотілося Павлові від образи, що так несправедливо, так жорстоко повелася з ним доля. Знову почувся знесиленим, хворим. Подумав: у матері хотів відпочити, просто відлежатися, повернутися до тями — нерви бо натягнуті, як струни, кров бухкає у скроні. А справа серйозніша — він справді занедужав. За всяких обставин треба десь дістати лікарняний листок і побути у матері довше. Поки час не вилікує рани і все не поставить на свої місця, кожний зрозуміє свої помилки, оцінить свої вчинки. І він, і Наталя.
І Наталя? — раптом спитав
