Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
Заспішив до вокзалу, міркуючи: в кишені жодної копійки, але хіба не видно, що його пограбували? Та й багато буде пасажирів, бо ж вихідний день, люди виїжджають на лоно природи — отож, у гармидері, повезеться якось без квитка.
В електричці придумав ще й інше. Сів до вікна, схилив на груди голову і заплющив очі: вдаватиме, що спить. Якщо потурбує його контролер, скаже: з нічної зміни, трохи задрімав, уже й свою станцію проїхав. Павло і не зчувся, як місто залишилося позаду, й залізницю обступив густий буковий ліс. Один за одним лишалися чепурні, дерев'яні будиночки зупинок.
Ніхто не чіпав його та й не звертав на нього уваги. І Павло спокійно доїхав до місця, радіючи — зараз буде вдома, мати його зігріє й нагодує. Мати заспокоїть… Зіскочив на перон, чекаючи, поки електричка не рушила далі — мав перейти на другий бік, ще через одну колію. А там теж стояла електричка, яка відправлялася в зворотному напрямку, до міста. Байдуже дивився на старий вагон, що був перед ним, поки не побачив за вікном… Геннадія. Стрепенувся: Генка? Чи то хтось дуже схожий на Геннадія? Боком до вікна стоїть, до когось говорить? Придивився — і впала до ока сіренька хустинка, котру відразу упізнав. Гукнув глухим голосом: — Мамо?!
Ні мати, ні брат навіть не оглянулись. А електричка рушила, з ходу набрала швидкість. І помчала… Павло лишився на пероні, нічого не розуміючи. Перейшов через одну, потім другу колію, вибрався на стежку і заглибився у ліс. Там кинув стежинку й рушив через гущавину, пригинаючись, хитаючись, мов п'яний… Навмисно намагався заблудитися, пропасти у хащі, аби ніхто й ніколи його не знайшов.
IV
имкнув світло Віктор, бо вже розвиднялося. Прочинив вікно — задушливо чомусь йому стало. Жадібно вдихнув свіже, осіннє повітря, що широким струменем полилося до хати. Підставив вітрові лице. Стояв, поки мурашки не поповзли по тілу. Тоді Віктор зачинив вікно, але не відходив від нього — здавалося чомусь: зараз побачить на вулиці Павла Мушника, колишнього друга, який вертається додому.За власним бажанням один цілу ніч прочергував у його квартирі. Зробив це навмисне, бо сам на сам з Павлом хотів зустрітися. Відтворював у думці розмову із сусідами.
Казали, бачили Павла, коли повертався з роботи — він приходить завжди в один час, але в суботу день короткий, то прийшов раніше. Вони, Вдовіни, якраз зібралися у місто і зустріли його вже в будинку. Дивно, завжди вітався до них, а цього разу пройшов мимо, ніби їх не бачив, хоч вони спускалися по сходинках, а він підіймався. А щоб дуже схвильований був — не помітили.
Увечері, почувши, що в сусідів музика, увімкнули й собі телевізор. Прослухали концерт. Уже й притомилися, бо ж немолоді, хотіли йти спати, а в сусідів телевізор далі працює на весь голос, немов усі поглухли, нічого не чують. Терпляче чекали. Гостина, думали, в сусідів, та як не прислухалися, ніякого живого голосу не чули. Коли б там були гості, то вже не без того, щоб хтось і засміявся, а хтось гукав — компанія. За стіною рівно гучав телевізор. Витримати таке було важко, й постукали у стіну — мовляв, сусіди дорогі, коли совість маєте, то не час хіба угомонитися? Уже скоро північ. Якщо вам не спиться, то вийдіть на вулицю й гуляйте до ранку. Відповіді з-за стіни ніякої! Загупали сильніше, ще й таз прикладали і по ньому били молотком, щоб за стіною зрозуміли, як допекли сусідам. І це не помогло. Вирішили удвох подивитися, що там діється. Двері хитав протяг. А далі… Далі Віктор бачив усе сам.
Розмірковував над тим, що почув від Вдовіних. Дасть воно щось у слідстві, допоможе, чи, навпаки, заплутає справу? Коли їх відпустив, то ніби завагалися, не хотіли йти, немов щось затаїли і не знали — все до кінця сказати чи ні? Може, вони когось запідозрили у здійсненні злочину, та зайвої мороки собі не бажають? Що ж, хай заспокояться. Він ще знайде свідків, сам до них прийде чи й до себе викличе, поки все не стане на свої місця. Злочин буде розкритий, вбивця заарештований.
І все ж, хто він, убивця? — питав сам себе Віктор. — Може, Павло? Хіба не буває, щоб чоловік убив дружину? Але за що? З якої причини Павло вбив би Наталю, красуню, котру колись любив над усе? Не хотів зізнатися, бо це протирічило юридичній етиці, та все ж трошечки бажав, аби злочинцем виявився він, колишній щасливець. Щоб можна було й мертвій Наталі сказати: бачиш, а ти вибрала його, хіба не помилилася? Тепер тебе немає на світі, Наталю. І фотокарточки твоєї у моєму шкільному альбомі, на жаль, не залишилося…
Думав — що скаже Павлові, коли з ним зустрінеться в такій-от обстановці. Накинеться на нього: за що, мовляв, ти її убив? Як смів підняти руку на близьку людину? Чому тоді, як разом училися, не відав він, Віктор, що його друг — отака мізерія? І ніколи б про це не довідався, якби не заплатила дорогою ціною Наталя. Падлюка, мерзотник!
Але майнуло в голові, що не має права вдаватись до емоцій, тим більше — передчасно. Почуття мусять бути на другому плані, на першому — докази. Хоч до Павла в серці не лишилося краплини доброзичливості — все одно не може обвинуватити його, навіть подумки. Та й хіба це в його компетенції? Кожний, хто хоч день пропрацював у органах правосуддя, може нагадати, що останнє слово за судом. До судового вироку людина невинна.
Ні, не звинувачував Павла, просто розмірковував.
Відхилив двері в коридор, подивився ще раз на виламаний замок. Тільки дурний злодій міг так учинити. Справжні грабіжники замків і дверей не ламають — ризиковано, дуже небезпечно. І на вбивство рідко коли йдуть. А тут і те, і друге. Двері ще й порізані — неначе для того, аби слідчий бачив, як злочинець люто ненавидів усю цю родину.
Хай так, подумав Віктор, та що ж тоді він виніс із хати? Хто, крім Павла, може це сказати? Люди рідко хваляться чужим, які скарби, коштовності мають. Нікому й не показують, а при зустрічах говорять радше про нестатки, що грошей, мовляв, невистачає, доводиться всі речі на сплату купувати.
Віктор прислухався до того, що робиться у його душі, й повертався
