Тривожна ніч - Петро Володимирович Угляренко
— Що передати Генці, коли вернеться?
— Спасибі… Я зустрінуся з ним.
І незчувся, як вибіг на вулицю — збентежений, безтямний. Аж тоді озирнувся, чи не переслідує черговий гуртожитку, бо легко міг прийняти його за якогось злодія. Де Геннадій? Де він ночував?.. Не малий… звичайно, не малий. Але ж — брат, то як не турбуватися?
Це Наталя може залишитися до нього чужою. І не такий уже Геннадій злий, як вона говорить, просто, як то кажуть, коса натрапила на камінь. Хоча невідомо — хто з них коса, хто камінь?
Треба будь-що помирити їх, Наталю і Геннадія. Одне, що він заборонить братові, — приводити до хати дружків, тим більше дівиць. Коли Генка й Віка люблять одне одного, навіщо Наталя їм перешкоджає? Все одно любов та ще й молодість здолають перешкоди! Це він, Павло, ніщо не подолає, бо вже йде згори. З учорашнього дня. Від тої хвилини, коли в кабінеті прочитав листа, що надійшов йому на завод. З повідомлення від друга чи недруга, що він… Кучеряві роги в нього на голові. Бо дружина, красуня Наталя, котра сама себе називає Афродітою, виявилася… Не міг про це й думати. Та думав… По телефону ніжно так комусь казала: котику! Полюбовникові, певне, хто ж бо інший може бути котиком? Вона зробила вигляд, що нікого, крім нього, Павла, немає на світі… А потім… А потім… Шукав по всіх кишенях листа, але не знайшов. Хотів, щоб Наталя його прочитала, а він десь подівся — можливо, й на роботі, на столі лишився. Потому Наталя почала збиратися, ніби до кравчихи. Загородив їй дорогу: ні, вона в такий вечір не сміє піти з дому! І аж перелякався, бо її обличчя змінилося враз до невпізнання. Де й ділася її ніжність, лагідність! Люта ненависть запалала у її очах. До нього, певно, бо ж уперше став їй на дорозі. Чому так озлилася? Злякалася, як би він, Павло, не взяв над нею владу? Мовляв, тоді змусить її залишити роботу в Інтуристі, аби звітувала йому про кожний крок, аби жодної думки не могла від нього приховати. Якби, звичайно, вистачило у нього характеру, волі, витримки.
Сам себе не хвалить: усього в ньому вистачає лише на якийсь час. І Наталя, зрозумівши це, не покорилася йому, за всяку ціну вирішила зробити по-своєму, щоб у її житті нічого не змінилося. А він теж затявся — перетворився на той камінь, що його ніякій косі не розітнути. Не сподівалася Наталя, що він штовхне її у груди — як на ворога, кинулася на нього, гострими і довгими нігтями своїми готова була видряпати очі…
Помовчали обоє. Розміркував Павло, що сваркою нічого не доможеться. Заговорив м'якіше:
«Скажи мені правду…»
Вона сердито сплюнула, ніби її ураз занудило:
«Не сподівайся, не чекай! Навіть коли вислідиш, в одітому ліжку з ним застанеш, і тоді ні в чому не зізнаюся!.. Спіймай спочатку, докажи, а потім звинувачуй. Яке ти маєш право?..» І заплакала.
Не витримав, просльозився й він:
«Ну чого ти плачеш?..»
«Ти скалічив мені все життя!»
«Сама собі чоловіка вибрала!»
Не відповідала.
«Скажеш, малий був вибір? Треба довибирати?»
«Я нічого більше не скажу!»
«Тоді скажу я: котика знайшла!»
«Так би я й зізналася!»
«Зізнаєшся, змушу!»
Стис перед нею п'ястуки, та побачив, що вона зневажливо скривила губи:
«Ха! Хіба ти на що здатний? Слабкодухий ти…»
Хитнувся назад і широко відчинив їй двері:
«Можеш іти, та не повертайся. Мені таке щастя не потрібно…»
А що сталося далі майже не пригадує. Відчуття було таке, ніби йшов через якусь пустелю, де пекуче сонце сягало аж до мозку. Врятувався лиш тому, що натрапив на живу криницю. Пив і пив, але не міг погамувати спраги. А довкола нього засвітили очі, десятки очей і всі дивилися на нього. Чому?
Уже знав, чому: доблукався, що тепер від сорому не має, де дітися. Іде з витверезника!
Хотів думати: ніякої сварки у них не було. Це з п’яної голови привиділося, примарилося. О, якби так, якби це зосталося тільки маренням! Аби вернувся він додому, а Наталя з радістю зустріла його, кажучи: «Що з тобою, Павлику? Адже всю ніч не знала, що й думати, де тебе шукати?»
Свідомість нещадно твердила своє: того, що вчинив, Наталя ніколи йому не простить. До чого ж опустився — руки скрутив дружині, коли можна було розійтися з нею з гідністю, по-людськи! Ось чого найбільше потрібно йому соромитися. Інтелігентний чоловік… Хоч був би й правий, не мав права так грубо говорити з жінкою. І тепер він сам собі гидкий. Ні, не може у такому стані та й у такому вигляді стати перед Наталині очі.
Де дітися, як це перебути? У брата, в гуртожитку, звичайно не зупинишся. Та й де він — невже щось сталося в батьків?
Поїхати до матері — вирішив. Бо куди ж іще?.. А заодно й дізнається, чи живі-здорові мати з вітчимом. Хоч цим собі заспокоїть душу… Рідна мати все зробить для сина, життя своє за нього покладе, коли це потрібно… Знав тепер Павло, що йому робити. До матері, до матері!.. Може, вітчим буде невдоволений, та не біда: вітчим завжди вітчим, а не рідний батько! Це він змусив матір переїхати в район, щоб не заважали йому діти. Недалеко, правда, з півгодини їзди електричкою, але через вітчима буває Павло у матері рідко, а Геннадій, напевно, ще рідше. Наприкінці літа на її іменини з'їхалися всі. Наталя навіть родичів своїх привела — двоюрідну сестру, тітку з дядьком — щоб побули трохи на природі. Пам'ятає, напереживався, бо Наталя з дядьком у лісі заблудилися. І мати теж тоді напереживалася.
До матері лише — тішився Павло: сховається там, перечекає, доки все не владиться, стане на своє місце.
