Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Він не розпадається на сотні частин, у нього не відпадають крила, він не падає сторчаком у джунглі. Почулося шипіння, пролунав вибух, от і все, а ще з’явилася вогняна куля, але вона зникла так швидко, що Джонатан засумнівався, чи бачив її насправді. І від літака залишаються лише маленькі жевріючі вуглики, які іскрять мов золотисті краплі дощу, а потім падають і зникають. «Стінгер» зробив свою справу.

На якусь жахливу хвилю Джонатан дійсно повірив, що вистава закінчилася людськими жертвами. На трибуні Роупер і почесні гості обіймалися і вітали один одного. Роупер схопив пляшку шампанського «Дом Периньйон» і відкоркував її. Полковник Еммануель йому допомагав. Перевівши погляд на гірський хребет, Джонатан помітив задоволених членів групи контролю, які також вітали один одного, по-тискаючи руки, скуйовджуючи один одному волосся, поплескуючи один одного по спині, серед них був і Ленгборн. Лише глянувши вище, він помітив за півмилі два відкритих парашути, схожих на клубки диму, що рухалися траєкторією польоту літака.

— Подобається? — запитав Роупер просто йому у вухо.

Немов схвильований імпресаріо, Роупер ходив між глядачами, вислуховуючи враження і привітання.

— Що за одні — ці льотчики? — спитав Джонатан, усе ще не бажаючи заспокоїтися. — А що з літаком? Цей трюк потягне на мільйони доларів!

— Парочка росіян, спритних і навіжених. Прослизнули у Картахенський аеропорт, скомунячили літак, під час другого кола поставили його в режим «автопілот» і вистрибнули з парашутом. Сподіваюся, бідолашний власник не чекає, що хтось йому цей літак поверне!

— Але це в голові не вкладається! — сказав Джонатан, коли його обурення врешті перетворилося на сміх. — Це найганебніший вчинок, який мені коли-небудь доводилося бачити!

Він усе ще сміявся, коли піймав на собі погляд двох американських інструкторів, які щойно приїхали на своєму джипі з долини. Від їхньої схожості ставало аж моторошно: однакова усмішка на обличчі із ластовинням, однакове рудувате волосся і однакова манера тримати руки на стегнах, поки вони свердлили його поглядом.

— Сер, ви британець? — запитав один з них.

— Не зовсім, — приязно відповів Джонатан.

— Сер, ви Томас, правда? — запитав другий інструктор. — Томас — це ваше прізвище чи ім’я? Сер.

— Щось середнє, — відповів Джонатан не менш приязно, проте Таббі, який стояв поруч, вловив нотки в його голосі і непомітно поклав руку на Джонатанове передпліччя на знак того, що краще стриматися. Що було дуже немудро з його боку, оскільки таким чином Таббі дав можливість професійному спостерігачеві поцупити з бокової кишені його куртки пачку американських доларів.

Попри цю радісну мить, Джонатан усе ж стривожено зиркнув на двох американських інструкторів з Роуперо-вої свити. «Хто ви, розчаровані колишні військові? Це ви так квитаєтесь з Дядечком Семом? То хай це розчарування зчитується з вашої фізіономії, — подумки сказав він їм. — Перестаньте врешті виглядати так, ніби ви їздите першим класом і ще й здираєте гроші з компанії-перевізника за те, що вони забирають у вас час».

Перехоплений факс, який передали на Роуперовий літак, був написаний від руки і мав примітку «надзвичайно терміново»: від сера Ентоні Джойстона Бредшоу, Лондон, Англія — Діккі Роуперу через екіпаж яхти «Сталевий паша», Антиґуа, отриманий о 09:20, переданий на літак о 09:28 капітаном «Сталевого паші» із супровідним листом, в якому капітан просить вибачення, якщо він вчинив неправильно. Почерк сера Ентоні круглястий, а саме письмо неграмотне: текст ряснить помилками, підкресленнями, а подекуди і розчерками а-ля вісімнадцяте століття. Стиль телеграфний.

«Дорогий Діккі,

про нашу розмову два дні тому, годину тому обговорив питаня з владою Темзи і вияснив, що викревальна інформація пітверджена докуминтально і є неспростовна. Також є підстави вірети, що покійний Доктор Юрист використовувався ворожими елиментами, щоб витіснити попереднього підписанта на користь типерішньої особи. Темза обрала тактику уникання, раджу тобі зробити те саме.

Враховуючи цю надзвечайно важливу інформацію, сподіваюся, ти нигайно здійсниш ще один добровільний платіж через той самий банк, щоб покрити подальші необхідні витрати щодо твого невідкладного питаня.

Успіхів,

Тоні».

Цей перехоплений факс, прихований від правоохоронних органів, таємно отримав Флінн від інформатора з відділу чистої розвідки, який уболівав за цю справу. Флінн усе ще тужив через смерть Апостола, і йому було непросто перебороти свою вроджену недовіру до англійців. Проте випивши півпляшки ірландського односолодового віскі десятилітньої витримки, він відчув себе достатньо сильним, щоб кинути документ у кишеню і, майже інстинктивно доїхавши до командного пункту, офіційно передати його Берру.

Місяцями Джед не літала рейсами для простих смертних, тому спочатку вона відчувала певне вивільнення — це було як проїхатися на другому поверсі дабл-декера у Лондоні після нескінченних поїздок у похмурих таксі. «Я повернулася до життя, — думала вона. — Я вийшла зі скляної карети». Проте варто їй було жартівливо заїкнутися про це Коркорану, який сидів поруч з нею, коли вони вилітали до Маямі, як він лише поглузував з її зверхності. Це її і здивувало, і образило, тому що Коркоран ще ніколи так безцеремонно з нею не поводився.

В аеропорту Маямі він був такий же грубий: спочатку наполягав, щоб вона віддала йому свій паспорт на зберігання, поки він піде по візок для валіз, а потім повернувся до неї спиною, коли бесідував з двома золотоволосими молодиками, які ошивалися біля стійки відправлень, очікуючи на свій рейс до Антіґуа.

— Коркі, що це за одні? — запитала Джед, коли той повернувся.

— Друзі друзів, дорогенька. Вони приєднаються до нас на яхті «Паша».

— Друзі чиїх друзів?

— Шефа, ясна річ.

— Коркі, цього ніяк не може бути! Такі здоровили!

— Це додаткова охорона, якщо хочеш знати. Шеф вирішив збільшити кількість охоронців до п’яти осіб.

— Коркі, але з якого диваї Йому ж раніше цілком вистачало і трьох.

Тут вона подивилася йому в очі і злякалася, бо погляд його став мстивий і тріумфальний. Джед зрозуміла, що перед нею стояв Коркоран, яким вона його ще ніколи не бачила: знехтуваний придворний, який упевнено завойовував утрачену прихильність і прагнув нарешті сповна поквитатися за всі задавнені кривди.

У літаку він не пив. Нові охоронці сиділи позаду, Джед і Коркоран летіли першим класом, тому він міг напитися до непритомності, чого вона від нього й чекала. Проте натомість він замовив собі склянку мінералки з льодом