Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— Боюся, ми близькі до катастрофи, — спокійно повідомив присутніх Джонатан. — Секунд через тридцять я не зможу відповідати за наслідки.

— Йохарний бабай, — видихнув Фріскі.

Передня машина вже пришвидшувалася.

— Фріскі, почалося. Вибір за тобою.

— Скурвий ти засранець, — сказав Таббі.

Жестами і вигуками «Педро» Фріскі таки вдалося пояснити водію, щоб той мигнув фарами першій машині. Вона зупинилася. Ленгборн висунув голову з вікна і закричав: «Цього разу що за чорт?» На протилежному боці дороги блимала підсвічена заправка.

— Томмі знову припекло, — сказав Фріскі.

Ленгборн заховався назад у машину, щоб порадитися з Роупером, а потім знову вигулькнув.

— Фріскі, йди з ним. Не спускай з нього очей. Бігом.

Заправка була нова, але туалет суттєво поступався попереднім: лише одна малесенька смердюча кабінка з діркою в землі і без унітаза. Поки Фріскі чекав ззовні, Джонатан енергійно імітував стогін від болю в животі і, вкотре використовуючи свої голі коліна як опору, писав своє останнє послання.

Бар «Вурлітцер» у готелі «Ріанд континенталь» у Панама-Сіті був малесенький і темний-темнющий, а недільними вечорами там господарювала солідна круглолиця жінка, яка, коли Рук міг її розгледіти у темряві, була дивним чином подібна на його дружину. Збагнувши, що він не з тих, кому потрібно виговоритися, вона наповнила друге блюдце горішків і залишила його спокійно попивати мінералку, а сама повернулася до свого гороскопа.

У вестибюлі американські солдати у робочій формі тинялися похмурими групками посеред барвистої суєти нічної Панами. Декілька сходинок вели до дверей казино при готелі, ввічливе оголошення забороняло заходити туди зі зброєю. Рук міг розгледіти примарні обриси людей, які грали у бакара і шарпали одноруких бандитів. У барі, за якихось шість футів від того місця, де він сидів, у блаженному спокої стояв чудовий білий орган «Вурлітцер», який нагадав Рукові кінотеатри його дитинства, коли органіст у яскравому піджаку з’являвся на сцені, сідав за прегарний білий інструмент і награвав відомі всім мелодії.

Рука насправді все це анітрохи не цікавило, просто людина, яка перебуває у безнадійному очікуванні, повинна на щось відволікатися, інакше цей стан стає шкідливим для здоров’я.

Спочатку він сидів у своїй кімнаті і тримав телефон близько біля себе, так він боявся, що шум кондиціонера завадить почути дзвінок. Потім він вимкнув кондиціонер і спробував відкрити засклені двері на балкон, але з вулиці Віа-Еспанья долинав такий шум, що він хутко закрив двері і ліг на ліжко. Свіже повітря не надходило ні з балкону, ні з кондиціонера, і цілу годину він потерпав від спеки, аж поки настільки не розморився, що майже задрімав. Відтак він зателефонував на комутатор і сказав, що вже іде до басейну, тому нехай скажуть кожному, хто до нього телефонуватиме, поки він туди спускатиметься, щоб обов’язково зачекав на лінії. Щойно він дістався басейну, одразу ж дав метрдотелю десять доларів і попросив його повідомити консьєржа, телефоністку і швейцара, що містер Робінсон з номера 409 вечеряє біля басейну за шостим столиком, на випадок, якщо хтось про нього питатиме.

Потім він сів і дивився на підсвічену блакитну воду порожнього басейну, і на порожні столики, і вгору — на вікна багатоповерхівок навколо, і на телефон у барі з протилежного боку басейну, і на хлопців біля грилю, які готували йому стейк, і на музичний гурт, який грав румбу для нього одного.

І коли подали стейк, Рук запив його пляшкою мінералки, бо хоч він за будь-яких обставин і зберігав ясну голову, та пити алкоголь тоді, коли існує лише один шанс з тисячі, що їхній викритий агент таки якимось чудом вийде на зв’язок, здавалося йому рівнозначним сну на варті.

Десь біля десятої вечора, коли все більше відвідувачів почали сідати за столики, він злякався, що його десять доларів перестануть виконувати свою функцію. Тому, зателефонувавши по внутрішньому телефону на комутатор, він перейшов у бар. Там він і сидів, коли барменка, така схожа на його дружину, поклала слухавку і сумно посміхнулася до нього.

— Ви містер Робінсон, номер 409?

— Я.

— Любий, до вас гість. У дуже особистій і дуже невідкладній справі. Але чоловік.

Гість таки виявився чоловіком, це був панамець маленького зросту і азійської зовнішності, з шовковою шкірою і важкими повіками, він був одягнений у чорний костюм і його огортала аура безгрішності. Його костюм був начищений до полкового блиску, такі костюми зазвичай носять офісні кур’єри і працівники, які надають ритуальні послуги. Волосся було вкладене хвильками, а його біла сорочка була бездоганно чистою. На візитці у вигляді наклейки, яку зазвичай приклеюють біля телефону, було написано іспанською і англійською: Санчес Хесус-Марія Ромарес II, водій лімузинів, цілодобово, володіє англійською. Але, що вдієш, говорить він нею не так добре, як цього хотілося б, сеньйоре; його англійська, як би він її описав, від людей, а не від учителів — благальна усмішка до небес — освоєна здебільшого завдяки спілкуванню з його американськими і британськими клієнтами, але базу він отримав, цього не можна заперечувати, ще в школі в дитинстві, проте у школі йому доводилося бувати не так часто, як цього хотілося б, що вдієш, просто батько був небагатий чоловік, сеньйоре, і сам Санчес — також.

На цій сумній ноті Санчес благально впився поглядом у Рука і перейшов до справи.

— Сеньйор Робінсон. Мій друг. Будь ласка, сер. Пробачте. — Санчес запхав пухкеньку руку до внутрішньої кишені чорного костюма. — Я прийти забрати у вас п’ятсот доларів. Дякую, сер.

Рук уже почав побоюватися, що він став жертвою хитромудрої пастки для туристів, з якої йому не вибратися, поки він не накупить якихось доісторичних колумбійських артефактів чи не проведе ніч з сестрою цього знедоленого чоловіка. Але натомість Санчес простягнув йому товстий конверт з витисненим на ньому словом «Кристал» над емблемкою, яка була схожа на діамант. З нього Рук витягнув написаного іспанською від руки листа від Джонатана, в якому він бажав тому, хто знайде цей лист, радості від витрачання ста доларів, які лежали у цьому конверті, і обіцяв ще п’ятсот за доставку конверта, вкладеного всередину, особисто в руки сеньйорові Робінсону, який мешкає у готелі «Ріанд континенталь» у Панама-Сіті.

Рук затамував подих.

Його по вінця наповнювала радість, проте раптом з’явився новий страх — а раптом Санчес вигадав якийсь ідіотський план, як тримати його на гачку, щоб збільшити винагороду — наприклад, кинув лист на ніч у сейф чи довірив своїй chiquita