Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
— Паспорти, — сказав водій.
У Фріскі був і свій паспорт, і Джонатановий. Арабський студент підняв голову достатньо високо, щоб поліцейський міг його розгледіти і впізнати. Той махнув їм, щоб проїжджали. Вони заїхали у вільну зону Колон.
Гламурні вітрини з дорогоцінними прикрасами і хутрами нагадували вестибюль repa Майстера. Лінія горизонту аж світилася від численних вивісок з назвами торгових фірм з усього світу та чистого блакитного скла банків. Уздовж вулиць вишикувалися блискучі автівки. Похмурі контейнеровози давали задню маневрували і випускали вихлопні гази на людні вулиці. Роздрібна торгівля у магазинах була заборонена, проте всі продавали у роздріб. Па-намцям було заборонено тут щось купувати, проте вулиці були переповнені панамцями всіх можливих рас, більшість з яких приїхала на таксі, бо таксисти мали особливий підхід до охорони на воротах.
Щодня, розповідав якось Джонатану Коркоран, у зону приїжджають чиновники з голими шиями, голими зап’ястями і голими пальцями. Проте ввечері вони вже виглядають так, немов збираються на весілля — у коштовних браслетах, намистах і перснях. Покупці зі всієї Центральної Америки, розповідав він, літають туди-сюди, а митниця й імміграційна служба дивляться на це крізь пальці. Деякі витрачають по мільйону доларів за день і ще кілька мільйонів залишають як завдаток на наступний раз.
Перша машина заїхала на темну вуличку з товарними складами, друга їхала одразу ж за нею. Краплі дощу стікали лобовим склом, немов великі сльозини. Незнайомець у капелюсі з першої автівки вивчав назви і номери: «Хане коместіблз», «Макдональдс аутомотор», «Гой Тін фуд енд бевередж компані», «Тель-Авів ґудвілл контейнер компа-ні», «Ель Ахбарс фентезіс», «Геллас аґрікалчерал», «Лє Барон оф Періс», «Тейст оф Коламбія лімітада, коффі енд коместіблз».
А потім сто ярдів чорної стіни з єдиним надписом: «Орел». Біля цієї стіни вони і вийшли.
— Ми йдемо всередину? Може, там буде туалет? — спитав Джонатан. — Мені знову припекло, — додав він, щоб навмисно подратувати Таббі.
Вони зупиняються посеред темної вулиці і їх сковує напруга. Спадають швидкі тропічні сутінки. Небо спалахує від барвистих неонових вогнів, проте у цій ущелині зі стін та пошарпаних вуличок темрява здається напрочуд справжньою. Погляди присутніх приковані до чоловіка у капелюсі. Фріскі і Таббі стоять обабіч Джонатана, Фріскі поклав руку на Джонатанове плече: мовляв, Томмі, я тебе не тримаю, просто не хочу, щоб хтось загубився. Арабський студент пішов уперед і приєднався до першої групи. Джонатан бачить, як чоловік у капелюсі заходить у темряву дверного прорізу. Ленгборн, Роупер і студент ідуть слідом за ним.
— Вйо, — тихо каже Фріскі і вони йдуть уперед.
— Може, тут усе-таки десь буде туалет, — каже Джонатан і рука Фріскі ще сильніше стискає його плече.
У кінці цегляного коридору, завішаного плакатами, які неможливо розгледіти через темряву, видно відблиски світла. Вони доходять до Т-подібної розвилки і повертають ліворуч. Світло стає яскравішим і приводить їх до засклених дверей, над якими прибито фанеру, щоб приховати якийсь напис. У густому повітрі вчувається виразний запах бакалії: мотузок, борошна, дьогтю, кави і лляної олії. Двері прочинені. Вони заходять у розкішний передпокій. Шкіряні крісла, шовкові квіти, великі скляні попільнички. На центральному столі — глянцеві журнали новин торгівлі у Колумбії, Венесуелі і Бразилії. А в кутку — непомітні зелені двері, оздоблені керамічними кахлями, на яких зображено прогулянку пастушки і пастуха.
— Давай бігом, — каже Фріскі, штовхаючи Джонатана вперед, і Джонатан цілих дві з половиною хвилини, за його годинником, випробовує терпіння своїх наглядачів, у той час як сам сидить на унітазі і гарячково списує клаптик паперу, який лежить у нього на колінах.
Вони проходять до головного офісу, великого і білого, без жодного вікна, з вмонтованою підсвіткою, стелею з перфорованих плит і столом для переговорів, біля якого стоять порожні крісла, а ручки, промокальний папір і склянки розставлені, немов столове приладдя. З одного кінця стоять Роупер, Ленгборн і той, хто їх сюди привів. Чоловіком у капелюсі — нарешті його можна роздивитися — виявився Моранті, але з ним щось трапилося, його тіло немов оживилося від невідкладного поклику природи або хвилі гніву, а обличчя виглядало жорстоко і зловісно. В іншому кінці кімнати, біля других дверей стоїть той самий фермер, якого Джонатан пам’ятає з вранішнього військового огляду, а поруч з ним — матадор з одним із багатих молодиків у шкіряній куртці. Хлопець сердито зиркає на присутніх. Попід стінами стоять ще шестеро таких же молодиків, усі в джинсах і кросівках, усі при доброму здоров’ї після тривалого перебування на Фаберже, усі обережно притискають до себе зменшену версію автомату «Узі».
Двері позаду них зачиняються, інші відчиняються і вони ведуть до самого складу: це не була обшита сталлю безодня, як трюм «Ломбарді», а приміщення, оформлене з певним натяком на добрий смак, з вимощеною кам’яною підлогою і металевими колонами, які ближче до стелі переходять у пальми, і запилюженими декоративними абажурами, які звисають з балок. На тому боці складу, який межує з вулицею, — закриті гаражні двері. Джонатан нараховує десять таких, кожні мають свій замок і номер, а також власний відсік для контейнера і крана. А в центрі — кубічні гори з тисяч коричневих картонних коробок, біля підніжжя яких уже чекають автонавантажувачі, щоб перевезти їх на шістдесят метрів до контейнерів біля гаражів. Лише де-не-де можна помітити відкритий товар: наприклад, комплект величезних керамічних ваз, які чекають на окреме пакування, піраміду відеомагнітофонів чи пляшки шотландського віскі, які, ймовірно, у попередньому житті мали значно простішу етикетку.
Проте автонавантажувачі, як і все у цьому місці, стоять бездіяльно: ні сторожів, ні собак, ні нічної зміни, яка запаковувала б товар чи мила б підлогу; лише приємний запах бакалії і звук їхніх власних кроків на кам’яних плитах.
Тут, як і на «Ломбарді», порядок дій диктував протокол. Попереду йшов фермер і Моранті. Матадор і його син ішли слідом за ними. Далі —
