Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

25

Джонатан також був в’язнем.

Можливо, він ним був завжди, як колись сказала йому Софі. А може, він ним став тоді, коли потрапив на Кристал. Але ілюзія свободи все ж його не покидала. Дотепер.

Перше попередження він отримав на Фаберже, коли Роупер і компанія збиралися в дорогу. Гості роз’їхалися. Ленгборн і Моранті поїхали разом з ними. Полковник Ем-мануель і Роупер саме обіймалися на прощання, коли до них стежкою примчав молодий солдат, гукаючи і вимахуючи над головою аркушем паперу. Еммануель узяв папірець, глянув на нього і передав його Роуперу, той одягнув окуляри і відійшов на крок убік, щоб прочитати написане наодинці. І поки Роупер читав, Джонатан помітив, як його звична байдужість на очах змінюється на напруження; потім він методично склав папірець і запхав його у кишеню.

— Фріскі!

— Так, сер!

— На два слова.

Фріскі для сміху помарширував вибоїстою дорогою до свого господаря і став у стійку «струнко», немов на плацу. Проте коли Роупер схопив його за передпліччя і прошепотів йому на вухо наказ, Фріскі, вочевидь, пошкодував про щойно розіграну ним комедію. Вони зайшли в літак. Фріскі зумисно пішов уперед і безцеремонно кивнув Джонатану, щоб той сів поруч з ним.

— Фріскі, друже, знаєш, у мене тут проблеми з травленням, нічого усередині не затримується, — сказав Джонатан. — Це все від джунглів.

— Сідай, де тобі сказано, сучий син, — порадив Джонатану Таббі, який стояв одразу за ним.

Відтак на літаку Джонатан сидів між ними і щоразу, коли ходив у туалет, Таббі чекав його ззовні. Тим часом Роупер сидів наодинці біля перегородки до кабіни пілота, не визнаючи нікого, крім Меґ, яка принесла йому апельсиновий сік, а потім, коли вони вже пролетіли півдороги, вхідний факс, написаний, як встиг помітити Джонатан, від руки. Прочитавши його, Роупер склав аркуш і заховав у внутрішню кишеню. Потім натягнув на очі маску для сну і нібито заснув.

В аеропорту Колона, де на них уже чекав Ленгборн з двома «Вольво» з водіями, Джонатану ще раз беззаперечно дали зрозуміти, що його статус змінився.

— Шефе, мені потрібно негайно з вами поговорити. Тет-а-тет, — закричав Ленгборн ще зі злітно-посадкової смуги, майже перед тим, як Меґ встигла відкрити двері.

Отож поки Роупер і Ленгборн перешіптувалися біля підніжжя трапу, усі решта чекали на борту.

— Ви всі — у другу машину, — наказав Роупер, коли Меґ дозволила пасажирам вийти.

— У нього розлад шлунку, — упівголоса попередив Ленг-борна Фріскі.

— Не колише, — відрубав Ленгборн. — Скажи йому, хай терпить.

— Терпи, — сказав Фріскі.

Було пообіддя. Поліцейська будка і наглядова вишка стояли порожні. Спорожнілим був і аеродром, лиш уздовж широкої злітно-посадкової смуги рядами стояли білі приватні літаки, зареєстровані у Колумбії. Ленгборн і Роупер сіли у передню автівку, і поки вони це робили, Джонатан встиг помітити четвертого пасажира у капелюсі, який сидів біля водія. Фріскі відкрив задні дверцята другої машини. Джонатан заліз усередину, Фріскі — одразу ж за ним. Таб-бі сів з іншого боку. Місце біля водія так і залишилося порожнім. Усі мовчали.

На величезному рекламному щиті дівчина у потертих шортах спокусливо обхопила ногами логотип найновішого бренду сигарет. На іншому — вона звабливо лизала підняту антену транзистора. Вони заїхали в місто і машину наповнив сморід бідності. Джонатану згадався Каїр, і як він сидів поруч з Софі, поки знедолені світу цього копирсалися у смітті. На колись розкішних вулицях, між халупами, побудованими з дощок і листів хвилястої сталі, стояли старі трухляві дерев’яні будинки. На прогнилих балконах висів пістрявий випраний одяг. Діти гралися під почорнілими аркадами і запускали пластикові склянки у відкритих стічних канавах. Безробітні чоловіки великими компаніями стояли на ґанках у колоніальному стилі і байдуже дивилися на машини, які проїжджали повз. З вікон закинутої фабрики сотні нерухомих облич робили те саме.

Вони зупинилися на світлофорі. Ліва рука Фріскі, захована за водійським сидінням, прицілювалася уявним револьвером на чотирьох озброєних поліцейських, які рухалися від узбіччя дороги у напрямку до машини. Таббі одразу ж зрозумів його жест, і Джонатан відчув, як той відкинувся на спинку і розстебнув середні ґудзики куртки.

Поліцейські були вражаючих розмірів. На них була випрасувана світла форма кольору хакі, стропки і орденські стрічки, а при собі вони мали самозарядні пістолети «Вальтер» у відполірованій шкіряній кобурі. Автівка, в якій сидів Роупер, припаркувалася за сто ярдів від них. Загорілося зелене світло світлофора, але двоє поліцейських перегородили машині дорогу, у той час як третій поліцейський розмовляв з водієм, а четвертий сердито заглядав усередину авто. Один з поліцейських, які стояли спереду, розглядав шини «Вольво». Автівка захиталася, коли інший вирішив перевірити підвіску.

— Гадаю, джентльмени не відмовилися б від маленького подаруночка, правда, Педро? — запитав Фріскі водія.

Таббі поплескав по кишені своєї куртки. Поліцейські хотіли двадцять доларів. Фріскі дав водію десятку. Той передав гроші поліцейському.

— Якийсь засранець у таборі поцупив усю мою готівку, — сказав Таббі, коли вони знову рушили.

— Хочеш повернутися назад і знайти його? — запитав Фріскі.

— Мені потрібно в туалет, — сказав Джонатан.

— Тобі потрібно зафігарити собі в дупу затичку, — відрубав Таббі.

Тримаючись близько позаду Роуперової автівки, вони заїхали у північноамериканський анклав з газонами, білими церквами, боулінгом і армійськими нареченими у бі-гудях і з дитячими візочками. Вони виїхали на набережну, вздовж якої вишикувалися рожеві вілли двадцятих років з гігантськими телевізійними антенами, парканами з колючого дроту і високими воротами. Незнайомець у першій машині шукав очима потрібний номер будинку. Повернувши за ріг, вони продовжили шукати будинок. Авто опинилися у трав’янистій парковій зоні. У морі контейнерні судна, круїзні лайнери і танкери чекали своєї черги, щоб запливти у Панамський канал. Перша машина зупинилася біля старого котеджу, захованого між деревами. Водій посигналив. Двері будинку відчинилися і щуплявий чоловік у білому піджаку пішов стежкою до машини. Ленгборн опустив скло і крикнув, щоб той сів у задню автівку. Фріс-кі нахилився вперед і відкрив дверцята з пасажирського боку. Джонатан встиг вловити риси вченого молодого чоловіка арабської зовнішності в окулярах. Він мовчки сів на своє місце.

— Як там твій шлунок? — спитав Фріскі.

— Уже краще, — відповів Джонатан.

— Продовжуй у тому ж дусі, — сказав Таббі.

Вони виїхали на пряму ділянку дороги. Джонатану доводилося бувати