Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
— Та місцина виглядала, як притон марокканських пе-диків, — озвався Ленгборн і знову всі розреготалися. Роупер, як і раніше, чекає повної тиші, перш ніж почати говорити.
— Заходиш у цю контору з сонячної вулиці, і ти осліп. У передпокої завжди було шість чи вісім серйозних голомозих братчиків. — Він обвів рукою навколо столу. — Виглядали загрозливіше, ніж дехто з цих хлопців, якщо вірите, що таке буває.
Еммануель від душі сміється. Ленгборн, який вирішив зіграти на радість публіки роль злісного охоронця, піднімає брову. Роупер продовжує:
— І Міккі за своїм столом, три телефони, диктує дурненькій секретарці. «Міккі, не випробовуй долю, — попереджав я його. — Сьогодні ти почесний гість. Дай осічку — і ти мертвий почесний гість». Золоте правило у ті часи: ніколи не май офісу. Щойно у тебе з’являється контора, ти стаєш мішенню. Вони прослуховують тебе, читають твої документи, вивертають тебе навиворіт, а якщо розлюблять, то знають, де тебе шукати. Весь час, поки ми працювали на таких ринках, у нас не було офісу. Жили в дешевих готелях, пригадуєш, Сендс? Прага, Бейрут, Тріполі, Гавана, Сайгон, Тайбей, чортове Могадішо. Воллі, пам’ятаєш?
— Звісно, шефе.
— Єдиний раз, коли я міг витерпіти почитати книжку, і був загнаний в одне з таких місць. Терпіти не можу сидіти, склавши руки. Десять хвилин за книжкою, і мені вже кортить кудись іти і щось робити. Але там, вбиваючи час у смердючих містах, очікуючи на підписання угоди, не залишається нічого іншого, як займатися самоосвітою. Хтось недавно мене запитав, як я заробив свій перший мільйон. Сендс, ти тоді був зі мною. Ти знаєш, кого я маю на увазі. «Протирав штани в Задуп’ї, — відповів я. — Гроші платять не за угоду. їх платять за марнування часу».
— То що трапилося з Міккі? — питає Джонатан з протилежного кінця столу.
Роупер піднімає очі до стелі, немов хоче скати «він там, згори».
Розставити всі крапки над «і» доводиться Ленгборну.
— Ну, мені ніколи не доводилося бачити такого тіла, — каже він, і у його голосі вчуваються нотки безневинного зачудування. — Вони, мабуть, працювали над ним кілька днів поспіль. Він намагався служити і вашим, і нашим, звичайно. А ще аж надто припала йому до душі молода панянка з Тель-Авіва. Дехто каже, що він отримав по заслузі. Але я гадаю, що вони таки трохи переборщили.
Роупер стає з-за столу і потягується.
— Це як полювання на оленя, — задоволено підсумовує він. — Ти долаєш великі відстані, вибиваєшся з сил. Ти виснажуєшся, спотикаєшся, але продовжуєш робити своє. І одного дня ти нарешті бачиш те, що весь цей час шукав. І якщо тобі збіса пощастить, то ти можеш на це замахнутися. Чи це вдале місце, чи вдала жінка, чи вдала компанія. Інші брешуть, борсаються, хитрують, тринькають гроші, вертяться мов мухи в окропі. А ми просто беремо і робимо. І нехай йому чорт! Добраніч, товариство. Дякую, кухарю. А де кухар? Пішов спати. Мудрий чоловік.
— Томмі, розповісти тобі щось дуже смішне, — запитав Таб-бі, коли вони вкладалися спати. — Тобі дуже сподобається, обіцяю.
— Валяй, — по-дружньому сказав Джонатан.
— Ти знаєш, що янкі мають на Говардській повітряній базі біля Панама-Сіті свої літаки дальнього радіолокаційного стеження, «АВАКСи», щоб ловити наркалиг. То от вони підіймаються дуже-дуже високо і спостерігають за всіма маленькими літачками, які кружляють навколо плантацій коки в Колумбії. І от до чого додумалися хитрі колумбійці: у них завжди є напоготові хлопчина, який попиває каву у кав’ярні навпроти аеродрому. І варто хоч одному «АВАКСу» янкі піднятися у небо, як він тут же дзвонить у Колумбію і попереджає своїх хлопців. Отакий підхід мені подобається.
Вони приземлилися в іншій частині джунглів і наземний екіпаж скерував гелікоптер у місце посеред дерев, де під зеленою сіткою вже було припарковано декілька старих вантажних літаків. Злітно-посадкова смуга простягалася вздовж річки і була така вузенька, що до останньої миті Джонатану здавалося, що вони посадять літак на фюзеляж у воду, але виявилося, що на цій смузі з металевим покриттям могло безперешкодно приземлитися будь-яке повітряне судно. Вони пересіли у бронетранспортер. Вони проїхали контрольно-пропускний пункт і вивіску з написом англійською: «Вибухові роботи», хоча хто тут міг її прочитати і зрозуміти, залишалося загадкою. У променях вранішнього сонця кожен листочок переливався кольорами, мов дорогоцінний камінь. Вони минули інженерний місток і проїхали між валунами висотою шістдесят футів, аж поки не дісталися природного амфітеатру, наповненого відлунням звуків джунглів і шумом води. Вигин схилу пагорба утворив щось на кшталт трибуни. Звідти відкривався вигляд на порослу травою заглибину з поодинокими острівцями дерев і звивистою річкою. Посередині заглибини красувався майданчик з блочними будиночками і, як здавалося, новесенькими автівками, припаркованими уздовж бордюру: жовта «Альфа», зелений «Мерседес», білий «Кадилак». На пласких дахах майоріли прапори, і коли вітер розпрямив їх, Джонатан помітив, що це прапори країн, які формально оголосили про свій курс на придушення кокаїнової індустрії: американські зірки і смужки, британський «Юніон Джек», чорний, червоний і золотистий кольори Німеччини, і, досить несподівано, білий хрест Швейцарії. Інші прапори, вочевидь, були зроблені нашвидкуруч спеціально для цього випадку: на одному був напис «DELTA», на іншому — «Управління з боротьби з наркотиками», а на маленькій білій вишці майорів одинокий прапор з написом «Штаб-квартира армії США».
За півмилі від центру цього іграшкового містечка, посеред рівнин і недалеко від річки, розкинувся іграшковий військовий аеродром з недобудованою злітно-посадковою смугою, жовтим вітровим конусом і зеленою поплямованою фанерною спостережною вишкою. Каркаси списаних літаків захаращували злітно-посадкову смугу. Джонатан упізнав «DC-3s», «F-85s» і «F-94s». А уздовж берега стояла охорона аеродрому: старезні танки і древні бронетранспортери, пофарбовані у колір хакі і прикрашені американськими білими зірками.
Прикриваючи очі рукою, Джонатан подивився на гірський хребет, який здіймався над північною частиною підкови. Команда контролю вже збиралася. Постаті з білими нарукавними пов’язками і в сталевих шоломах перемовлялися по радіотелефонах, видивлялися щось крізь бінокль і вивчали карти. Серед них Джонатан упізнав Ленгборна з його хвостиком на потилиці, на ньому був бронежилет і джинси.
У напрямку до них летіло повітряне судно невеликої маси, воно пронеслося над самим хребтом і пішло на посадку. Без розпізнавальних знаків. Почали прибувати великі цабе.
«Це день передачі», — думав Джонатан.
«Це як церемонія закриття навчань на плацу, перш ніж Роупер підіб’є риску
