Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

«Томмі, хлопчику, це змагання зі стрільби», — говорив йому Фріскі аж надто фамільярно, останнім часом він тільки так і розмовляв.

«Це демонстрація вогневої потужності, — говорив Таб-бі, — щоб показати колумбійським хлопчикам, що вони отримують за свій товар».

Навіть рукостискання відрізнялися особливою завершеністю. Стоячи на краю підвищення, Джонатан добре бачив, як проходить церемонія. Персонал підготував стіл і газо-вані напої, поруч у контейнерах стояв лід, і коли прибули почесні гості, Роупер особисто провів їх до столу. Потім Ем-мануель і Роупер представили шановних гостей старшим інструкторам і, після додаткових рукостискань, провели їх у тінь, де стояли розкладні крісла кольору хакі. Господарі і гості сіли півколом і стримано бесідували один з одним, як державні чиновники, які обмінюються протокольними репліками перед об’єктивами фотоапаратів.

Проте увагу професійного спостерігача привернули інші чоловіки, ті, які сиділи поза кадром, у затінку. їхнім командиром був опасистий чоловік, що сидів з розставленими колінами, поклавши на товсті стегна свої руки фермера. Поруч з ним сидів жилавий старий тореадор, настільки худющий, наскільки товстим був його товариш, одна частина його обличчя була вся в шрамах, так ніби її проштрикнули рогами. А в другому ряду сиділи голодні хлопчаки, щосили намагаючись виглядати впевнено. їхнє волосся було дуже масне, а одягнуті вони були у шкіряні куртки від Ґуччі і шовкові сорочки, а на ногах мали вологі шкіряні чоботи. Надто багато на них висіло золота, надто великими були їхні туші під шкірянками, і надто багато вбивств прочитувалося на їхніх стривожених, напівінді-анських обличчях.

Але Джонатану ніколи було їх розглядати. Над північним хребтом з’явився двомоторний транспортний літак з чорним хрестом, і Джонатан одразу зрозумів, що сьогодні чорними хрестами позначені хороші хлопці, білими зірками — погані. Відкрилися бокові двері і зграя парашутистів заквітчує бліде небо. Джонатан закрутився і завертівся разом з ними, а у пам’яті промайнули живі спогади про армію, усі-усі, від дитинства і до цієї миті. Ось він у парашутному таборі в Абінг-доні здійснює свій перший стрибок з повітряної кулі і думає, що смерть і розлучення з Ізабелл не обов’язково одне й те саме. Ось він на першому бойовому патрулюванні, перетинає відкрите поле в Армі, притискаючи автомат до бронежилета і вірячи, що він нарешті став сином, достойним свого батька.

Наші парашутисти вдало приземляються. До них приєднуються друга і третя групи. Одна команда ходить від парашута до парашута і збирає спорядження, а інша прикриває вогнем. Тому що є противник. Один з танків скраю аеродрому вже по них стріляє — тобто його гармата викидає язики полум’я, і заглиблені у ґрунт заряди вибухають навколо парашутистів, коли вони чимдуж біжать у пампасну траву в пошуку укриття.

Раптом танк уже не стріляє і більше не стрілятиме ніколи. Парашутисти вивели його з ладу. Башта похилилася, зсередини виривається чорний дим, а одна з гусениць порвалася, як ремінчик від наручного годинника. Те саме швидко стається і з рештою танків. А після танків настає черга припаркованих літаків: їх заносить і крутить навсібіч злітно-посадковою смугою, аж поки, погнуті і без ознак життя, вони не завмирають назавжди.

«Легка протитанкова зброя, — думає Джонатан. — Ефективна зона ураження — двісті-триста метрів; улюблена зброя для смертоносних патрулювань».

Долина знову вибухає — з оборонних позицій у будівлях струменять кулеметні черги, настав час запізнілого контрудару. Водночас оживає жовта «Альфа» на дистанційному управлінні і жене вниз дорогою, намагаючись утекти. Боягузи! Легкодухи! Негідники! Чому ви не залишаєтесь і не б’єтеся до останнього?

Але чорні хрести вже готові дати відсіч. З низькорослих чагарників, чергами по десять і двадцять пострілів, кулемети «Вулкан» б’ють струменями великокаліберних трасуючих снарядів по ворожих позиціях, прошиваючи наскрізь бетонні блоки, продірявлюючи їх так, що вони нагадують гігантські тертки для сиру. Тут же четверні зенітки, чергами по п’ятдесят пострілів, повністю піднімають «Альфу» над дорогою і шпурляють у гай сухих дерев, де вона і вибухає, підпалюючи і ці дерева також.

Проте не встигла минути ця небезпека, як на наших героїв уже чатує наступна! Спочатку вибухає земля, а потім божеволіє небо. Але не панікуйте, наші хлопці знову напоготові! Безпілотники — повітряні мішені — ось хто нападник. Шість гармат «Вулкану» можуть піднятися на вісімдесят градусів. Саме так вони і роблять.

Радіолокаційний далекомір зброї має парне кріплення, у боєкомплекті — дві тисячі снарядів, і «Вулкан» випускає їх чергами по сто пострілів за раз, і вони стріляють так голосно, що Джонатан кривиться від болю і прикриває вуха руками.

Вивергаючи клубки диму, безпілотники розпадаються і, немов шматки палаючого паперу, повільно осідають у глибину джунглів. Настав час подавати глядачам чорну ікру в охолоджених посудинах, і холодний кокосовий сік, і панамський колекційний ром, і односолодове віскі з льодом. Але не шампусик — ще ні. Шеф не поспішає.

Перемир’я закінчилося. І обід також. Нарешті можна брати місто. З пампасної трави просто на будинки ненависних колоніалістів рухається відважний взвод, стріляючи і викликаючи вогонь на себе. Але тим часом деінде, користуючись тим, що увага прикута лише до однієї частини поля бою, відбуваються менш видимі атаки. Морські десантники з пофарбованими у чорний колір обличчями рухаються у невеликих надувних човнах униз річкою, майже невидимі посеред тростини. А інша група у спеціальному бойовому спорядженні крадькома видирається на зовнішні стіни «штаб-квартири армії США». Раптом за таємним сигналом обидві групи кидаються в атаку, жбурляючи через вікна гранати, стрибаючи за ними в полум’я, вистрілюючи боєкомплекти своїх автоматів. Всього через декілька секунд усі автівки, які залишилися, були або виведені з ладу, або захоплені противником. З дахів знімають ненависні прапори гнобителя і заміняють їх на чорні хрести. Перемога! Тріумф! Наші військові — супермени!

О ні, заждіть! Що це? Битву ще не виграно.

Почувши звук наближення літака, Джонатан знову подивився на гірський хребет, де над картами і раціями напружено сидить група контролю. Білий літак — цивільний, новесенький, без розпізнавальних знаків, двомоторний, у кабіні чітко видно обриси двох людей — пролітає над хребтом, різко пірнає вниз і летить низько над містом. Що він тут робить? Це частина сценарію? Чи це прибуло справжнє управління боротьби з наркотиками, щоб подивитися на цю виставу? Джонатан озирається, щоб когось запитати, але очі всіх так само прикуті до літака, і всі виглядають такими ж спантеличеними, як і він.

Літак зникає, місто мовчить, але контролери на хребті усе ще чогось чекають. У пампасній траві Джонатан помічає вогневу групу і впізнає серед них двох подібних між собою американських інструкторів.

Білий