Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Тридцять здорових чоловіків їдять курку з рисом і п’ють «Кока-колу». їхні обличчя освічують свічки, щоправда, не в свічниках роботи Поля де Ламарі, а в банках. Складалося враження, що двадцяте століття витрусило всіх зниклих безвісти і безробітних солдат у табір під назвою Фаберже: тут були і американські ветерани, яким спочатку обридла війна, а потім мир; російські спецназівці, яких готували захищати країну, а вона зникла, коли вони повернулися спиною; французи, які досі ненавиділи де Ґолля за те, що він віддав Північну Африку; ізраїльський хлопчина, який не знає нічого, крім війни, і швейцарський юнак, який не знає нічого, крім миру; англійці у пошуках військової шляхетності деінде, бо їхнє покоління чомусь пропустило всі веселі часи (от би нам британський В’єтнам!), жменька задумливих німців, які розриваються між почуттям вини, що приносить війна, і які не можуть протистояти її спокусам. І полковник Еммануель, який, як розповідав Таббі, брав участь у всіх брудних війнах від Куби до Сальвадору, до Гватемали і до Нікарагуа і ще бозна-де, лише щоб догодити ненависним янкі: ну, принаймні Еммануель трохи зрівняє рахунок!

І Роупер власною персоною, який зібрав увесь цей примарний легіон на бенкет, і возвеличувався над ними немов багатоликий геній: то комендант, то імпресаріо, то скептик, то казковий хрещений батько.

— Моджи? — повторює Роупер крізь сміх, підхоплюючи щось, що сказав Ленгборн про успіхи американських «Стінгерів» у Афганістані. — Моджахеди? Відважні, як леви, розлючені, як чорти? — коли Роупер говорить про війну, його голос як ніколи спокійний, і він знову починає вживати займенники. — Вони вискакують з-під землі просто перед радянськими танками, луплять по них своїми пахкал-ками десятилітньої давності і спостерігають, як їхні кулі відскакують від броні, як горох від стінки. Вони можуть хоч іграшковими пістолетами проти лазерів воювати, їм начхати. Американці глянули на них і сказали: моджам потрібні «Стінгери». І Вашингтон підкидає їм «Стінгери». І вони як з прив’язі зірвалися. Підбивають радянські танки і їхні бойові гелікоптери. І що тепер? Я розповім вам, що! Совєти скрутили вудочки, нема більше совєтів, а от «Стінгери» залишилися і моджахедам кортить пустити їх у діло. І тепер усі решта також хочуть «Стінгери», бо їх мають моджи. Коли ми мали луки і стріли, ми були мавпами з луками і стрілами. Тепер ми мавпи з численними боєголовками. Знаєш, чому Буш пішов воювати проти Саддама?

Питання було адресоване його другу Менні, але відповідає американський ветеран.

— Господи, звичайно, заради нафти.

Така відповідь не задовольнила Роупера. Другу спробу ризикує зробити француз.

— Заради грошей! Заради суверенності кувейтського золота!

— Заради досвіду, — каже Роупер. — Буш хотів набратися досвіду. — Він показав пальцем на росіян: — В Афганістані у вас, хлопці, було вісімдесят тисяч загартованих у битвах офіцерів, які воювали у сучасній маневреній війні. Пілоти, які бомбардували справжні мішені. Війська, які побували під справжнім вогнем. А що у Буша? Пристаркуваті генерали з В’єтнаму і хлопчики-герої з тріумфальної кампанії проти Ґренади, його підтримувало троє людей і козел.

Тому Буш пішов на війну. Трохи замастив руки. Випробував своїх хлопців проти іграшок, які він віддав Саддаму у ті часи, коли іранці були ворогами. Електорат аплодує стоячи. Правда, Сенді?

— Правда, шефе.

— Уряди? Та вони ще гірші за нас. Оборудки роблять вони, а розгрібати потім нам. Вже не раз таке бачив. — Він замовкає, або вирішує, що пора дати слово комусь іншому. Проте ніхто не озивається.

— Шефе, розкажи їм про Уганду! Ти в Уганді був велике цабе. Ніхто тебе не міг і пальцем торкнутися. їді Амін їв з твоїх долонь, — це з іншого кінця столу кричить Фріскі, який сидить посеред своїх старих друзів.

Роупер вагається, немов музикант, який сумнівається, чи зіграти йому на біс, а потім вирішує зробити ласку.

— Ну, їді був трохи дикий хлопчина, не без того. Але він любив тверду руку. Будь-хто, крім мене, збив би їді з дороги праведної і сплавив би йому все, про що він мріяв, і більше. Але не я. Я підбираю взуття по нозі. їді би не погребував ядерною зброєю, якби міг. Макферсон, ти ж теж там був?

— їді був одиничним випадком, шефе, — озвався небагатослівний шотландець, який сидів поруч з Фріскі. — Без вас ми б пропали.

— Непроста місцина, ця Уганда, правда, Сенді?

— Єдине місце, де я бачив хлопця, який їв бутерброд під шибеницею, на якій хтось висів, — відповідає лорд Ленг-борн, і всі ще більше сміються.

Роупер перекривляє говірку найтемніших районів Африки:

— «Діккі, післи, подивисся, як твоя зблоя пахкає». — Не пішов. Відмовився. «Ні, містере президенте, щиро дякую. Можете робити зі мною все, що заманеться. Лише врахуйте, що такі добрі люди, як я, велика рідкість». Якби я був одним з його хлопців, він прикінчив би мене на місці. Очі залилися кров’ю. Кричить на мене: «Піти зі мною — твій обов’язок!» — каже він. «Ні, неправда, — кажу я. — Якби я продавав тобі сигарети замість іграшок, ти не тягнув би мене в лікарню, щоб я сидів біля ліжок хлопців, які помирають від раку легень, правда?» їді розсміявся так, що аж вікна затрусилися. Не те, щоб я колись довіряв його сміху. Сміх — це брехня, принаймні в великій кількості. Відхилення від істини. Я ніколи не довіряю тим, хто багато жартує. Сміюсь, але не вірю. От Міккі частенько жартував. Сендс, пригадуєш Міккі?

— О, я цього засранця повік не забуду, дякую, — протягує слова Ленгборн, і всі знову сміються: ці англійські лорди, треба віддати їм належне, такі дотепні!

Роупер чекає, поки сміх стихне.

— Пам’ятаєш його воєнні жарти, від яких усі животи надривали від сміху? Найманці в намистах з людських вух і все таке? Пригадуєш?

— Не дуже це йому допомогло, правда? — говорить лорд, знову потішаючи своїх шанувальників.

Роупер знову повертається до полковника Еммануеля.

— Я говорив йому: «Міккі, ти граєш з вогнем». Востаннє я його бачив у Дамаску. Сирійці аж надто його любили. Думали, що він шаман і дістане їм усе, що заманеться, і якщо вони забажають — місяць з неба, Міккі притягне їм необхідне устаткування, щоб його дістати. Вони дали