Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова
- Представтеся для початку, - протягнула жінка, яка прийняла мій виклик. - Ім'я, прізвище, по батькові.
- Людину зараз...
- Шановна, є протокол. Адресу я вашу записала. Наші хлопці виїдуть, щойно оформлю заявку, а для заявки треба...
- Ірина Сергіївна Адамчук.
- Так би відразу, - втомлено кинула жінка. - Ірино, серед учасників бійки є ваші близькі родичі? Батько. Брат. Чоловік. Син. Або...
- Убивають! - вигукнула я. - До чого тут бійка? І немає там ніяких моїх родичів, просто ще трохи і...
- Опишіть нападника. Зріст, вага...
Розмова, здавалося, тягнулася нескінченно. Запитання виглядали абсолютно ідіотськими. Але нічого іншого не залишалося як відповідати.
Може від стресу я вся на нервах? Уже сама не розуміла, що відбувається і чому в поліції мене настільки довго про все розпитують. Хоча раніше я просто не набирала гарячу лінію, не намагалася викликати бригаду.
А тепер ситуація безвихідна.
Лексейчик справді може вбити нашого сусіда. Він у люті. А той чоловік у нього на шляху.
- Добре, ми відправимо патрульних, - пообіцяли мені нарешті.
Де ж таксі?
Я вже від'їхала з коляскою від під'їзду. Встала так, щоб Лексейчик, який вибіг на вулицю, не помітив ні мене, ні дітей. Але малюки могли знову заплакати. У будь-який момент. Тут же не вгадаєш.
Мене затрясло від хвилювання.
Я озиралася на всі боки. Боялася пропустити машину.
Тут двері під'їзду відчинилися. Моїм очам відкрилася незвичайна картинка.
- Пусти, - скиглив Лексейчик. - Пусти...
- Рот закрий, - жорстко обірвали його.
Сусід вивів амбала у двір. Витягнув. Той пхикав і стогнав від болю. Його великі руки були заломлені за спиною. Лексейчик був надійно зафіксований у жорсткому захопленні незнайомця.
- Ти мені руку зламав, - вив амбал.
- І ногу зламаю, якщо не заткнешся.
- Я... я в поліцію піду... заяву накатаю...
- Тихіше, слимак. Я тобі час заощаджу. Не треба нікуди йти. Поліція вже за тобою виїхала. Навіть камера готова.
- Ти чого... ти...
Машина заїхала у двір. Поліцейська. З мигалкою.
Невже той патруль, який я викликала?
- Клієнта вам упіймав, - усміхнувся сусід. - Оформіть його на п'ятнадцять діб. Буде багато базікати - зробіть йому продовження.
- Прийнято.
Лексейчик заштовхали в машину поліцейських. Без довгих церемоній.
- А права? Ви мені права зачитати маєте? - почав вимагати він.
- Прав у тебе немає, покидьок, - обірвав його сусід. - Ти всі свої права втратив, коли на жінку замахнувся.
- Жінку? Та вона така... Та на ній пробу ставити ніде і...
Гучний звук удару. Хрускіт кісток. І скрик. Щось булькнуло.
- Ніс, - засипів Лексейчик. - Мій ніс...
- Забирайте, - заявив сусід.
- Продовження він уже отримав, - розсміявся один із поліцейських. - Автоматом.
- Заслужив, - підтримав другий.
Я спостерігала за цією сценою з подивом.
Машина патрульних від'їхала від мого під'їзду, і сусід пішов мені назустріч. Помітив, де я ховаюся разом із дітьми.
- Усе нормально, - сказав він. - Ви можете повернутися у квартиру.
- А ви, - уважно подивилася на нього. - Ви в поліції працюєте?
- Раніше працював, - усміхнувся. - Тепер на пенсію вийшов.
Яка пенсія? Він же зовсім молодий. Не набагато старший за мого колишнього чоловіка. Скільки йому? Років тридцять? Може, тридцять п'ять?
- У мене своє охоронне агентство, - пояснив чоловік і представився. - Клим Молотов. Ви можете називати мене просто Клим. Усе-таки ми поруч живемо.
- Приємно познайомитися, Климе, - кивнула я. - Дякую вам за допомогу. Мене звати Ірина.
- Не варто подяки, - відмахнувся. - На моєму місці так вчинив би будь-який нормальний мужик. Покидьків на кшталт цього вашого... коротше, таких виродків потрібно швидко і жорстко гальмувати.
- Я викликала поліцію, але здається, це був інший патруль.
- Так, я набрав знайомих хлопців, коли почув крики з вашої квартири. Було ясно, у вас проблеми. До речі, чому ми раніше не зустрічалися? Я тут понад місяць живу.
- Я вчора приїхала, - пояснила. - Це моя квартира. Але тут довгий час проживала моя тітка з донькою і цей...
Для позначення Лексейчика мені було важко знайти відповідне слово.
- Я зрозумів, - кивнув Клим. - Якщо вам ще допомога знадобиться, то заглядайте. Допоможу кого треба заспокоїти.
- Дякую.
- А поки що давайте вам візок занесу. Що ви одна такі важкі речі тягаєте? Не можна дівчат настільки навантажувати.
Він допоміг мені повернутися у квартиру, де панував страшний безлад.
Двері вилетіли. Тепер валялися на підлозі. Ну добре хоч вхідні двері цілі. На дрібні руйнування можна й зовсім уваги не звертати.
- Двері вам нові поставимо, - раптом сказав Молотов. - За кілька годин один мій приятель приїде. Усе зробить.
- Навіщо? Це ж не ви...
- Ну я поки з цим виродком розбирався, теж тут достатньо наворотив. Тепер треба прибратися. Ви не хвилюйтеся, спокійно займайтеся дітьми, а я це питання вирішу. Квартиру вашу повернемо в нормальний вигляд.
Молотов свою обіцянку дотримав. Навіть дивно, що абсолютно стороння людина вирішила мені допомогти. І з Льошенькою розібрався, і квартиру до ладу привів.
- Звертайтеся, - сказав він на прощання. - У разі чого.
- Дякую вам.
- Гарного вечора, Ірино.
Сусід пішов, і я залишилася разом із моїми малюками. Поки годувала їх, поглядала на годинник.
Де тітка? Чому досі не повернулася? І Оленка зникла. Вона вже має повернутися з роботи. Хоча може її в поліцію викликали? До чоловіка?
Я вклала дітей. За вікном уже стемніло.
Що таке? Чому нікого немає?
Почувся обережний стукіт у двері. І я пішла перевірити, хто прийшов. У моїх родичів же напевно є ключі. Їм стукати нема чого.
Яке ж було моє здивування, коли на порозі опинилася тітка Оля.
