Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова
Мене розбудив гучний стукіт у двері.
Я підскочила з ліжка. Кинулася в коридор. Голова розколювалася від болю. Напевно, давався взнаки постійний стрес і дика втома.
Що сталося? Хто прийшов?
Тітка якісь важливі речі забула вчора. Так. Інакше не уявляю, навіщо настільки голосно тарабанити.
Я до пуття не прокинулася, тому припустилася жахливої необережності. Давно відвикла від того, щоб дивитися в "вічко".
А даремно...
Відчинила двері й обімліла. Спочатку навіть вирішила, ніби Лексейчика випустили поліцейські. Але ні. На жаль, усе виявилося набагато гірше.
Переді мною стояло троє здоровенних амбалів. Виглядали вони практично однаково. Як зять моєї тітки. З першого погляду й не відрізнити.
Бритоголові. Величезні. Небезпечні.
Я спробувала зачинити двері, але ніхто мені не збирався це дозволяти. Здоровані ввалилися у квартиру.
Молотов.
- Допоможи...
Широка долоня затиснула мій рот.
- А ну живо стихла, - пригрозив низький голос.
Я навіть пискнути не встигла.
Ідіотка. Як я могла відчинити двері? Життя в розкішному особняку відучило мене від усякої обережності. Всюди слуги, охорона. Але тепер усе інакше.
Ніхто не прийде на допомогу.
Що ж робити?
Я відчайдушно шукала вихід.
А мордовороти потягли мене вглиб квартири, жбурнули на диван, а самі розташувалися по обидва боки - в кріслах. Один же навис просто переді мною. Хмуро вивчав моє обличчя.
- Ти хто така взагалі? - запитав здоровань. - І звідки взялася в цій квартирі? Я тебе тут ніколи раніше не бачив.
- І я, - додав його приятель.
- По ходу Льоха нову дівку привів.
Здається, ситуація прояснилася. Але те, що я усвідомлювала, мене зовсім не тішило. Ці похмурі типи явно знали "Лексейчка", а значить, можливо, саме їм цей виродок винен грошей.
На язику крутилися фрази про те, що саме я власниця квартири. Олексій жодного стосунку до мого житла не має. Він навіть не мій родич, а отже, не мав права укладати жодні угоди.
Але навряд чи ці бандити стануть вникати в юридичні тонкощі. Тому я вирішила діяти інакше.
- Льоха поїхав, разом із Оленою, - сказала я.
- А бабка?
Мабуть, це про мою тітку питання.
- Теж поїхала, - знизала плечима і кивнула на шафу. - Учора всі речі зібрали й виїхали.
- Куди?
- Не знаю.
- Що ти нам тут баки заливаєш, - похмурішав здоровань. - Льоха не виїзний. Він під підпискою. Його в будь-який момент менти перевірити можуть.
Підписка про невиїзд? Лексейчик під слідством?
Я навіть розбиратися в цьому не хотіла. Мріяла випровадити цих верзил із моєї квартири.
- Ви шафу перевірте, - пробурмотіла. - Там порожньо. Нічого немає.
Бандити заметушилися. Справді почали перевіряти шафу, відкрили шухляди.
- Ти диви, насправді звалили.
- Та як же це Льоха...
- А ти якого біса тут робиш?
Вони знову звернули увагу на мене.
- Олена запросила пожити, - відповіла я. - Сказала, треба за квартирою доглянути, поки вони у від'їзді.
- Не схожа ти на одну з її подружок.
- Гарненька занадто.
Бандити переглянулися.
- А навіщо мені щось приховувати? - знизала плечима. - Мене чоловік вигнав із дому. Ось Олена й допомогла. Каже, ми все одно поїдемо, а дивитися за квартирою нікому. Їх довго ще не буде.
- Довго?
- Олена сказала, можу жити тут півроку.
- Ну ні, красуне, це тепер наша квартира.
Бандити заіржали.
- Викликай головного, - заявив один із них. - Нехай вирішує, що з цією дівкою робити. Але жити вона тут не залишиться.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно