Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова
Я замерзла, уявляючи, чим усе це може закінчиться. Нічим хорошим, зрозуміло. Навряд чи головний приїде і скаже, що претензій до мене жодних немає.
Можливо, варто було одразу зізнатися, що я господиня квартири? Однак інтуїція підказувала: це не найкращий варіант.
Бандити обмінювалися сальними жартами і недобро поглядали на мене. Здавалося, варто дати їм команду і все. Буде гірше, ніж із Лексейчиком.
А найжахливіше те, що за стінкою знаходився Молотов, але я навіть не допомогу його покликати не могла.
Хоча чоловік міг піти на роботу. Виїхати куди-небудь у справах. Він же не перебуває у квартирі постійно. Ще ранок. Буденний день.
Я ковзала поглядом по кімнаті. Відчайдушно намагалася придумати що-небудь. Будь-який план. Тільки б убезпечити моїх малюків.
Раптом почувся дитячий плач.
Анюта. Донечка прокинулася. Без мене їй було тривожно.
Підкоряючись рефлексу, я одразу піднялася з дивана. Але важка долоня опустилася на моє плече, повертаючи назад.
Плач став голоснішим. Прокинулися Артур і Антон. Трійнята кликали мене. А моє серце обливалося кров'ю. Від безсилля, від того, що не можу кинутися до них просто зараз. Від жахливої ситуації, в якій ми опинилися через мене.
Не можу захистити власних дітей. Що я за мати?
- Це що таке? - рявкнув один із бандитів.
- Не зрозумів, - додав другий.
- А ну пояснюй, - зажадав третій.
Усі мордовороти втупилися на мене.
- Це мої діти, - знову спробувала піднятися, але мені не дозволили. - Будь ласка, дайте мені їх заспокоїти. Я швидко це тільки кілька хвилин і все.
- Діти?
- Звідки тут діти?
Вони витріщилися ще сильніше. Нібито не вірили в мої слова. Але плач малюків говорив сам за себе.
- Мої діти, - повторила твердо. - Трійнята.
- Та що ти нам казки вигадуєш? Не схожа ти на дівку, яка хоч одну дитину народжувала. Моя дівка минулого року народила, так її рознесло. А ти занадто худа. Як тріска.
- Прошу, мої діти, - закусила щоку зсередини, щоб не розплакатися. - Мені потрібно до них підійти. Будь ласка.
Поки я намагалася вмовити цих здорованів, один із них попрямував до кімнати. Тут я й замовкла. Серце обірвалося.
Бандит попрямував до моїх дітей.
- Ну й справи, - заявив він, на щастя, далі порога проходити не став. - Гаразд, іди, заспокоюй, а то зараз усі сусіди на крики збіжаться.
Я кинулася до дітей. Поруч зі мною вони заспокоїлися швидко.
Бандити за мною не стежили. Якби квартира була на першому поверсі, можна було б вислизнути. А так... не вийшло.
Я погодувала трійнят. Вони знову задрімали. Тут і почувся звук дверей, що відчиняються.
Ватажок.
Зараз кошмар продовжиться.
Я повернулася в кімнату, поки не знала, як діяти. Думки плуталися. Вірного рішення не було.
Ще один мордоворот з'явився у вітальні.
- Тут дівка якась. Із дітьми. Каже, що...
- А ну провалюйте, - розпорядився ватажок.
Дивився він на мене дивно. Зовсім не так, як інші бандити. Я б могла вирішити, що цей моторошний похмурий здоровань мене боїться, але таке виглядало абсолютно неймовірним.
- Як скажеш, - заіржав один із бандитів.
- Для себе її пригледів? - хмикнув другий.
- Згинули звідси, дебіли, - рявкнув головний, навіть не обернувшись у їхній бік.
І ті слухняно поплелися на вихід із моєї квартири.
Двері зачинилися.
- Ви це, - він прочистив горло. - Вибачте за... хм, доставлені незручності.
Я обімліла від такого несподіваного повороту.
А наступної секунди ватажок бандитів поклав на стіл важкий згорток. Щось незрозуміле, обмотане темним поліетиленом.
- Компенсація, - додав він.
- Що за компенсація? - пробурмотіла я. - Для чого?
- Для вас, - відповів бандит. - Більше ніхто не потурбує. Обіцяю. Мої люди самі за цим простежать. А з Льохою я особисто розберуся.
Схоже, питання з квартирою вирішилося саме собою.
- Ви... - він запнувся. - Ви якщо що, Монаху передайте. Усе вирішено.
- Якому ще Монаху? - зовсім його не зрозуміла.
- Ну це, - головний бандит нервово посміхнувся. - Вам, думаю, видніше буде.
Він розвернувся і пішов, залишаючи мене в повному шоці від того, що сталося.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно