Чому ти нас зрадив? - Аріна Громова

- Скажена дівка, - буркнув Лексейчик.

І на жаль, не відключився. Та на ньому навіть подряпини не було! Хоча ваза розкололася.

Не те щоб я хотіла завдати цьому типу серйозної шкоди, просто намагалася його втихомирити. Не надто вдало.

- А свого олігарха теж так прикладала? - ображено протягнув Лексейчик і потер голову долонею. - Чи ти тільки з простими роботягами така зухвала?

- До речі, про роботу, - нервово посміхнулася я. - Хіба тобі туди не час?

- Бачиш, яка швидка, - ґоритнув амбал. - Уже на роботу мене відправляєш. А далі що?

- Проблеми будуть, прогулювати не можна.

- Це дивлячись яка робота, - хмикнув Лексейчик. - По-всякому буває. Ти не думай, я ж не на заводі спину гну і ломом орудую. Я в цікавіших місцях важливі схеми провертаю.

Навіть знати не хочу, чим цей тип займається.

- Ти б це, - усміхнувся. - Була б зі мною ласкавішою. Напевно, давно реального життя не бачила, от і вихваляєшся. От скажи, кому ти тепер здалася? З таким-то виводком? Троє дітей! Це не жарти. Звичайно, на них допомогу можна роздобути. Допомогу соціальну. Або як там вона правильно називається? Коротше, варіанти різні. Але ти, дивлюся, взагалі до нормального життя не пристосована. Звикла за рахунок свого олігарха жити. Тому зараз чекаєш на чергову велику рибину. Але вруби мозок. Оленка й то більше розуміє. Бачила, як вона за мене тримається? Не просто так. Ти б на Оленку глянула та висновки зробила.

Дуже хотілося відправити цього виродка до біса. Але я розуміла, що не варто йти на відкритий конфлікт.

Нехай далі базікає. Так час і потягну. А потім тітка повернеться. Побачить, чого цей Лексейчик вартий. Хоча по ньому й раніше все було зрозуміло.

- Де ти тепер нового мужика знайдеш? - розлютився Лексейчик. - Це раніше ти молода та красива була, а тепер тітка, що народжувала. Кому ти ще потрібна?

Його слова зовсім не поєднувалися з тим, яким поглядом він мене зараз пожирав. І не схоже, ніби його хоч трохи бентежив вік чи кількість моїх дітей. Про це він узагалі не думав. Облизував мою фігуру очима так, ніби взагалі жінку давно не бачив.

Мерзенний негідник.

Він знову підступав до мене...

- Почекай, - пробурмотіла я. - Що ж ти так одразу? Давай хоча б поговоримо, пізнаємо одне одного краще.

- Ні, ну ти даєш, - заіржав.

- Тихіше, - прошипіла я. - Діти сплять.

- Ах, тепер зрозуміло, - посміхнувся із задоволеним виглядом. - Ти просто дітей розбудити не хочеш. Так? Ну гаразд. Це я зрозумів. Нічого, не смикайся так.

- Ходімо на кухню.

У мене з'явився черговий план.

На кухонних дверях є міцний замок. Ось цим і можна зараз скористатися. Заманити туди Лексейчика і нехай стирчить за дверима, поки не заспокоїться.

Хоча такий амбал легко здатен двері вибити.

Мені б його тільки трохи затримати. Уже добре буде.

А далі як-небудь розберуся.

- Ходімо швидше, - усміхнулася я.

Поманила його пальцем.

А він і радий. Навіть забув про те, як я його кілька хвилин тому огріла вазою по голові. У цього Лексейчика явно працювали виключно тваринні рефлекси.

Чим він Оленку привабив? Чим він у принципі міг привабити якусь дівчину?

Утім, я сама вибрала кохання свого життя дуже необачно. Довірилася цинічному мерзотнику, який зрадив мене, вигнав разом із дітьми з дому.

Відчай усередині переплітався з люттю. Але сил мені додавало те, що я захищаю своїх трійнят, своїх маленьких крихіток. Заради них піду на що завгодно.

ЦейЛексейчик дуже пошкодує!

- Ну давай уже, - він зробив крок до мене, щойно ми опинилися удвох на кухні, одразу спробував захопити в обійми.

Але я спритно ухилилася від його здоровенних лапищ.

- Куди поспішати? - знизала плечима і знову посміхнулася. - Олена ж на роботі. Ще встигнемо розважитися.

- А ти чортівка! - підморгнув Лексейчик, явно задоволений моєю поведінкою. - Інші баби так не вміють. Крутиш. Вертиш. Тепер зрозуміло, чим ти того товстосума взяла. Недоступну дуже круто зображуєш.

- Давай не будемо згадувати про мого чоловіка, - сказала я. - Він для мене в минулому.

- Але ти це, - відкашлявся. - Аліменти з нього вибивай. Нічого прибуток втрачати. Ти просто поміркуй, як ми з тобою заживемо, коли він почне на трьох дітей виплачувати, і після...

Я притиснула палець до губ.

- Зрозумів, зрозумів, - кивнув мордоворот. - Ще обговоримо це, а поки що є в нас справи гарячіші. Ти гаряча штучка, Іриско. Мізки від тебе плавляться.

Шкода, та ваза не відправила його в нокаут.

- Може спочатку перекусимо? - продовжувала тягнути час. - Борщ на плиті. Ти голодний?

- Запитуєш!

Лексейчик затиснув мене біля плити.

- Дуже голодний, - усміхнувся і знову заковзнув м'ясоїдним поглядом по мені.

Як би до дверей підібратися?

- Не поспішай, - жартівливо погрозила йому пальцем. - Почекай, мені потрібно дещо взяти.

Придумувати нові трюки не збиралася.

Просто знову вислизнула з рук Лексейчика. А він невдоволено забурчав. Нічого, потерпить.

Я вже взялася за ручку дверей, щоб потім швидко замкнути замок зі зворотного боку. Але чи то Лексейчик втомився від моїх ігор, чи то запідозрив недобре.

Важка долоня схопила мене за плече, смикнула назад.

- Ну досить тобі виляти, Іриско. Час нам познайомитися ближче.

Лексейчик без зусиль підхопив мене. Відірвав від землі як пушинку. Посадив на стіл, за яким ми вранці обідали.

Ситуація набувала небезпечного обороту.

Цей огидний тип потягнувся до моїх губ. Сил на спритність і удавання не залишилося.

- Іриско, ти чого... А-а-а-а!

Амбал закричав і зігнувся навпіл.

Мій удар припав на найчутливішу точку. Завдав йому набагато більше болю, ніж перша спроба з вазою.

Добре, що вийшло. Я старалася. Щосили вдарила Лексейчика ногою, врізала йому так, щоб у нього навіть думки про зраду дружині не виникало. І не важливо, офіційно в них усе з Оленкою чи ні. Живуть же. Душа в душу. Або як моя тітка казала?