Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Зволікати далі не можна. Якщо дівчина знову наразить Чернишевського на небезпеку, і цього разу з ним щось трапиться, ніколи собі не пробачить.

– Олеже! – завила, насилу пізнаючи власний голос. Чіпляючись за плечі чоловіка, спробувала привернути до себе увагу: – Олежко, будь ласка! – відчуваючи, як той напружився, спритно пробігла долоньками по спині. Чіпляючись за нього, як за рятувальне коло, привернула до себе за шию: – Я не варта того, щоб ставити все на кін, ризикувати службовими справами та життями. Зовсім не варта.

– Ритко, – перехопивши долоні, обернувся. Прибив очима до землі й твердо процідив: – Не тобі вирішувати, чого варта, а чого ні.

– Ну як же, Олеже, – закусивши губу, зухвало підняла підборіддя, передчуваючи наближення сліз. – Я повія. Як була повією, так і залишилася. Жодні роки, проведені в золотій клітці у статусі єдиної утриманки, не повернуть час назад і нічого не змінять. Не така жінка тобі потрібна. Бігти від мене треба і чим скоріше, тим краще, а не ризикувати життям.

– Дурненька ти, – міцніше стиснувши руку дівчини у своїй, – Як була дурною, так і залишилася.

– Ось і йди! Іди, доки не пізно. Від мене одні неприємності.

– Невже ти справді вважаєш, що якби планував покинути тебе на пів шляху, в'язався б у це?

– Не знаю, – відмахнулася, пересмикнувшись. – Це твоя робота. Я, як ніхто інший, розумію, що перебуваючи під владою сильних людей, доводиться виконувати будь-які, навіть суперечливі установки.

– Є речі, які не підкоряються жодним директивам, – миттю з Чернишевського злетіла маска відчуження. Хитро примружившись, пояснив: – Розлюбити, рівносильно, як і полюбити за вказівкою начальства – неможливо.

– Олегу, замовкни! – закрутивши головою, обурилася дівчина. – Не смій навіть думати про це! Яке кохання? Ти хороший, справжній. Я – повія. Таких любити не можна. Люблять нормальних, пристойних. Подібних мені банально трахають. Розумієш? – з викликом зазирнула у помутнілі зіниці Олега, висмикнула зап'ястя з міцного хвату, відступаючи: – В іншій ситуації запропонувала тобі б переспати зі мною, якщо від цього стане легше. Та знаєш у чому проблема? Не варто навіть думати про таку погань, як я. Не у світлі того, що відбувається тепер.

– Звідки подібні думки? – гірко журився чоловік, – міцно ж тебе зомбував Плантатор. Варто було одразу витягувати тебе від нього, не слухаючись нікого і не чекаючи офіційних вказівок.

Здається, Чернишевський бурмотів ще щось, зовсім безглузде і незрозуміле для Маргарити. Періодично обурюючись і присмачуючи кожне слово пристойною порцією лайок. Тільки вона не чула, відчужено спостерігала ніби з залу для глядачів за показаним на екрані німим кіно. За тим, як Олег, бувши вперше таким збентеженим, повернув увагу до Вітру, поправляючи сідло.

Невже поїде? Так, чорт забирай, поїде! Після того, що наговорила, кожен на його місці вчинив би так само. Але до себе, чи все-таки?..

– Олегу, ти... додому? – невпевнено уточнила, коли чоловік поставив ногу у стремено.

– Так, – машинально кивнув, – Додому. До Рощина.

– Не треба, – замотала головою, зорово не відпускаючи Олега. Зробивши крок назад, повторила: – Не треба.

Не контролюючи свої дії, подолала роздільну відстань. Спішно опустила розгублений погляд з очей на губи чоловіка і, притягнувши за шию, притулилася до вуст незграбним поцілунком.

Приголомшений несподіваними діями дівчини, Чернишевський не поспішав відповідати. Маргарита відчувала напругу у кожній клітині чоловічого тіла. Подумки готувалася вбити себе за показну сміливість та нахабство. За те, що вкотре опускалася до банальної дурні.

Нехай поцілунок – єдиний спосіб уберегти Олега від небезпеки, усвідомлювала, що цим прив'язує чоловіка до себе. Замість того, щоб відпустити, наражаючи на загрози, зробила вибір на користь безпеки. Хоча яка до біса безпека? Сам факт забороненого зв'язку передбачав протилежне. Та, здається, нині не хвилювало нічого, окрім терпкого смаку чоловічих вуст на своїх.

– Навіщо ти мене проганяєш, дівчинко? – зімкнувши руки на її талії, пробурмотів Олег, відстороняючи обличчя і вивертаючи від її губ. – Ти ж не хочеш, щоб я йшов.

– Боже мій, що творю? – видихнула, ховаючи обличчя в долоні та усвідомлюючи, що спроба утримати поцілунком вийшла не найуспішнішою. – Так, звісно. Вибач, Олеже. Я не хотіла, – вириваючись з обіймів: – тобі справді краще піти до себе додому, а про мене забути...

– Рито, годі, – зухвало відводячи руку дівчини від обличчя, підняв за підборіддя, змушуючи подивитися на себе. – Ти сходиш з розуму. Далі так продовжуватись не може. Я не хочу ставити тебе під удар через чортову операцію.

– Ти не ставиш мені під ніякий удар, ні, – струснула головою, намагаючись звільнитися. – Там є Руслан і...

– І де, скажи на милість, учора був цей Руслан, коли Рощин тебе?.. – договорити Чернишевський не зміг, покоробився від огиди.

– Він намагався допомогти, правда, – виправдовувалась без емоційно Одинцова, – Руслан непоганий хлопець, йому можна довіряти. У вчорашньому я винна сама.

– У чому? У чому ти винна? – лютіше прикрикнув чоловік.

– Господи, Олеже! – завила, заплющивши очі. Головне, не дивитися на нього, просто не дивитися, – Не питай мене ні про що! Благаю! Відпусти.