Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 рік

– Тсс, стій дівчинко, – натягнувши поводи, Рита змусила коняку, погарцювавши на місці, зупиниться посеред галявини. Потріпавши за гриву, задоволено відзначила: – Розумниця моя золота, – зістрибнула на землю, пригорнулася до морди, – Моя Пристрасть...

Одинцовій зараз дуже хотілося бути комусь потрібною і важливою, інакше збожеволіє, нехай і лиш тварині. Та й приїхала сюди тому, що виявилася надто слабкою та безхарактерною. Збиралася впоратися з усім сама – не змогла. Занадто великою спокусою було побачити Олега ще раз. Наостанок. Щоб переконати його кинути дурну ідею витягнути її з дна. Їй вже не вибратися, не варто ще й тягнути за собою чоловіка. Руслан мав рацію, коли просив не морочити Чернишевському голову. Давній товариш надто хороший, щоб мучитися через таку погань, як вона. До біса почуття. До біса кохання. Немає кохання і бути не може. Не до повії.

Дівчина відійшла від коняки, дозволяючи тій рушити до трав'янистого лугу, озирнулася. Тихо і спокійно. Надмірно умиротворено. Рита немов потрапила в інший всесвіт, де немає божевільного поспіху, що починається, ледве нога ступає на територію, повністю освоєну людьми. Тут усе по-іншому. Тут хотілося залишитись назавжди. Та нині це чи не єдине місце, куди насилу вдалося втекти.

Після вчорашніх подій Кирило ніби з ланцюга зірвався. Першу половину сьогодення контролював мало не кожен її крок: куди пішла, що зробила, про що подумала… Спасибі знову-таки Бурі, що вчасно відвернув увагу Рощина, дозволивши таємно втекти з дому.

Як Маргарита ненавиділа себе!

Присівши на стрімкий схил, обхопила голову руками, розгойдуючись з боку на бік.

Якою треба бути дурепою, щоб добровільно потрапити у пастку, заготовлену Рощиним. Вже ж навчена гірким досвідом й в минулому, і напередодні. Розуміла, що при нагоді Кирило може повторити свої домагання, навіть ізсередини замкнулася у кімнаті. Смикнула ж нечиста відчинити двері. На що надіялася? На вибачення? На нормальну розмову? На пояснення?

Ідіотка! Варто було усвідомлювати, чим може обернутися її наївність. Повелася на праведний тон грішника. Повірила, що з чоловіком, з котрим поєднував не один рік спільного життя, зможе домовитись і переконати, що стосунки заходять у глухий кут і варто щось міняти. Простодушна курка! За що боролася, на те напоролося. Пізно журитися і жалкувати. Через те, що вкотре дозволила Кирилу заволодіти собою світ не звалиться.

Скільки раніше у неї було чоловіків? Набагато більш нетерплячих, нестерпних неприємних... Не злічити. Один Латунін чого вартий. Кирило ж до останнього залишався досить непоганим варіантом. Дівчина навіть примудрялася отримувати насолоду від сексу з ним. Майже завжди. До останнього. Доки в житті знову не замаячив Олег із перспективами світлішого та райдужного майбутнього, свободи та якогось ефемерно-невідомого раніше щастя.

З появою Чернишевського, після переконливих слів, поцілунків... справжніх, солодких, млосних, а головне – необхідних, у душі щось перевернулося. Якщо раніше вірила, що не має вибору і повинна завжди догоджати Кирилу, виконуючи його бажання, то відчувши легкий дурманливий смак свободи, не хотіла повертатися. Більше не хотіла підкорятися.

Вона спробувала вчора опиратися, розкритися, але насправді виявилася ще неймовірно м'якотілою, щоб ступити на шлях самостійності. Вкотре залишилася зламана у спробі зачепити чоловіче самолюбство. Розчавлена ​​натиском сили та влади.

Наївна. Уявила себе незрозуміло ким, а у результаті отримала розчарування серйозніше, ніж якби продовжила плисти за течією. Та пливти не захотіла. Олег неймовірно виразно вдихнув у неї смак нового життя, і знов втрачати його не мала наміру. Але й триматися поодинці, ступаючи в бій із таким сильним суперником, яким став Кирило, теж не змогла. Знову піддалася, дозволила використовувати себе за єдиноможливим призначенням. Хіба гідна після такого тримати й далі біля себе такого чоловіка, як Чернишевський?

Олег завжди боровся до останнього. Розбиваючись у кров і брязкіт, підіймався і йшов уперед до наміченої мети, не прогинаючись ні під кого. А що ж вона? Просто здалася. Надто немічна і безвольна, щоб іти пліч-о-пліч з Чернишевським. Вона вміє лише тягнути назад та приносити неприємності. Дізнавшись, що Олега фактично посадили у в'язницю через неї, варто було одразу переконати чоловіка, щоб відкинув безглузді надії і йшов далі без неї. Замість неї…

– Гей, красуне, чому сумуємо? – до болю довгоочікуваний голос, що пролунав за спиною, вирвав зі світу ілюзій.

Маргарита, перехопивши подих, неквапливо обернулася на шерех, натикаючись поглядом на чорні блискучі їздові чоботи. Перш ніж встигла підняти погляд вище, щоб оглянути чоловіка, що височів над нею, той квапливо присів навпочіпки.

– Я боялася, що ти не прийдеш, – коли обличчя Чернишевського опинилося на одному рівні з нею, ледь чутно видихнула.

– Ритуле, хіба я міг, – з блаженною усмішкою розглядаючи Одинцову, Олег осікся на півслові, миттєво хмурячись і змінюючись в обличчі. Простягнувши руку, торкнувся дівочої щоки, проводячи зверху вниз: – Щось трапилося?

– З чого ти взяв? – відсахнувшись, як від струмового удару, вдивилась до широкої водної  гладі річки. – Все як завжди.

– Оце «як завжди» мене і насторожує, – проникливо відзначив, всідаючись поруч.

– Олеже, – збираючись із духом, Маргарита замовкла.