Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Тобі треба їхати?

– Поїхали зі мною, – у тоні Чернишевського спалахнув вогник навіженості.

– Не думаю, що це вдала ідея. Ти сам учора говорив, що треба потерпіти.

– Так, – розуміючи, як абсурдно прозвучала пропозиція, – трішки, – за кілька кроків повернувшись до дівчини, уклав її обличчя у свої долоні. Повертаючи квапливий поцілунок, пошепки пообіцяв: – Я сьогодні обов'язково щось придумаю.

– Іди, Олеже, – відчуваючи, що ще трохи й вже не дозволить йому піти.

– Будь обережна, – прикривши повіки, чоловік неохоче дав Одинцовій свободу, повільно відступаючи. – Не залишайся по можливості з ним наодинці. І якщо що... дзвони мені, клич Руслана – що завгодно, тільки...

Разом із цим кинувся геть. Піднявся на коня, хльостко вдарив Вітра поводями й зірвався з місця. Ще кілька секунд і образ вершника розчинився за густою хмарою пилу, ховаючись у лісовій гущавині.

От і все. Олег поїхав. Знову. Маргарита замість того, щоб відпустити назавжди, здається, прив'язала чоловіка ще міцніше. Чернишевський ніколи не відступиться. Та й чи хоче сама, щоб цей чоловік знову зник із її життя? Навряд чи.

Сьогодні дівчина відчула себе справді комусь потрібною.

Кохає… Олег її кохає. А сама? Вона за нього боїться, переживає, не хоче втрачати знову, попри минуле та Кирила. А кохання... Хто знає яке воно це справжнє кохання?..

Поводилася, як дурепа. Ці поцілунки та спроби вигнати…

Дозволивши самотній сльозинці скотитися по щоці, дівчина повільно сповзла на землю. Незабаром доведеться повернутися до Рощина, натягнути крижану маску, щоб витерпіти всі вимоги чоловіка. Тільки сьогодні повертатися важче, ніж учора.

Цікаво, тепер так завжди буде? Невже щоразу, збігаючи від Кирила, доведеться випробовувати себе на витривалість? Чи закінчаться колись її муки? Чи позбудеться душевного болю?.. Все це дізнається пізніше. Поки що, перед поверненням, дозволила собі чергову маленьку слабкість – сльози. Сльози через біль та безконечну самотність. 

Додому Маргарита повернулася ближче до вечора, коли сонце хилилося до горизонту. Побоювання і страхи, що долали її весь зворотний шлях, разом зникли, лише ступила на поріг особняка. Вже виразно чуючи роздратований голос Кирила у вітальні, зрозуміла, що їй байдужа реакція чоловіка, в тому числі ймовірне обурення та гнів, яким обдарує, варто постати перед ним. Нехай репетує, Одинцовій начхати, втомилася від опору, який не принесе нічого, окрім чергової порції спустошення.

– Марго, де ти була? – долетіло сердите з-за спини, перш ніж, узявшись за бильця, ступила на сходи, що вели на другий поверх.

– Гуляла, – обернувшись, окинула чоловіка, що стояв попереду, відстороненим поглядом.

– Де? – склавши руки на грудях, Рощин не поспішав відпускати без чергового допиту.

– Проїхалась до річки. Це заборонено?

– Знову на цій своїй кобилі? – чоловік тримався з останніх сил, щоб не вибухнути громом і блискавками: – Могла принаймні попередити.

– Ти чудово знаєш, що подібні прогулянки я роблю щодня. Навіщо попереджати про те, що й так відомо?

– Дограєшся, продам твою Пристрасть до чортів собачих! – процідив бездушно крізь зуби.

– Продай! – з викликом згодилася, роблячи крок до чоловіка: – Що потім? Коли набридну і мене комусь продаси? А що? – запитливо піднявши брову, зупинилася зовсім близько. – Я майже як породистий кінь. Захотів – вивів у світ вигуляти. Набридла – зачинив у стійлі, щоб не плуталася під ногами. Немає настрою – на мені можна зігнати злість. Є настрій – можна і приголубити. Адже так?

З кожною новою фразою Маргарити, Рощин змінювався в обличчі, спотворюючись злістю. Вона випробовувала на міцність терпіння чоловіка. Розуміла, що воно далеко не залізне – Кирило завжди був запальний, спалахував від найменшого подиху вітерцю, наче сірник. Але і стриматися та скоритися вкотре не жадала. Нова зустріч з Олегом зробила свою справу – хотілося відповідати Чернишевському у всьому. Розпач і безнадійність відійшли на задній план, залишаючи замість себе лиш бажання боротися.

– Маргарито, – вислухавши довгу тираду, прошипів Рощин, – краще мовчи.

Похмуро скривившись, чоловік насилу тримався, щоб не сказитися. Видно, що провина та жаль через вчорашній вечір втримували його від нових необдуманих дій.

– Хто б сумнівався, – підбиваючи підсумок, хмикнула з наміром все-таки піти до себе, – Як завжди.

Та знову була зупинена стриманим:

– Марго, щоб твою головоньку менше відвідували погані думки й не виникало спокуси вляпатися в чергову історію, відсьогодні, поки ми перебуваємо в Рощі, тебе всюди супроводжуватиме Руслан.

– Як наглядач чи ланцюговий пес? – посміхнулася дівчина.

– Як охоронець, – обережно поправив. – У мене достатньо ворогів, які можуть піти на будь-що, аби взяти мене на гачок.

– Судиш по собі?

– Ми обоє чудово розуміємо, до чого я веду. Не хочу переживати ще й за твою безпеку.

Від почутого Маргарита мало не засміялася вголос. У цьому весь Кирило. Вдає, що піклується про її безпеку, а насправді переживає виключно за себе. В цьому випадку лякається конкуренції в особі Чернишевського. В іншій ситуації, з іншим наглядачем вона б збунтувалася. А так… Завдяки компанії Руслана ймовірність «вляпатися в чергову історію», тобто у зустріч з Олегом, стає ще реальнішою. Проте Рощину про це знати не потрібно.