Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

І хоч зовсім близько чувся голос Чернишевського, в уяві одна за одною виникали картинки вчорашнього вечора з Кирилом. Маргарита ненавиділа себе за це понад усе на світі, бо ніколи не позбудеться привиду минулого. Якщо не вчорашнього, то ранішого. Навіть із чоловіком, що стоїть нині поряд. Дивлячись на Олега, завжди проводитиме межу, що поділяє хороше і погане, розмежовує їх двох. Чи варто говорити, на якому боці затримається сама? Маргариті краще залишитися самій, їй не звикати.

– Ні, Рито, – холодно відгукнувся Чернишевський, розтискаючи залізний хват на її підборідді, – І не проси про це.

– Олеже, я так втомилася! – змахнула руками, зриваючись на крик. – Це марно! Краще залишити, як є! Залишити мене там, де я перебуваю. На самому дні!

Сльози давно застелили все непроглядною пеленою. Найменше хотіла, щоб Олег бачив її такою, та вдіяти з собою нічого не могла. Зупинити ще одну істерику теж. Напевно, постійна маска індиферентності та усунення передбачає подібні зриви. Бути сильною надзвичайно серйозна ноша, яку винести на собі не кожному під силу.

Відвернувшись від чоловіка, кинулася назад до річки, зупинившись неподалік урвища. Будь укіс трохи вищий, води глибше, це могло стати вірним виходом – зникнути назавжди, розчинившись у небуття. Та, швидше за все, вона б не наважилась… Надто слабка. Тому так і стояла на березі, обійнявши себе за плечі, продовжуючи здригатися від сліз аж до того моменту, доки владні чоловічі руки не зімкнулися за її спиною.

– Олеже, я так себе ненавиджу, – між схлипами, промовила дівчина. – Через свою безглуздість я все життя одна… – відчувши невагоме погладжування по волоссю, що показувало зворотне, затремтіла, – Мене завжди оточувало безліч людей. Чоловіків переважно. Але я нікому ніколи не була потрібна. Скільки разів ловила себе на думці про непотрібність власного існування. Навіщо жити, якщо я нікому не потрібна? Коли всім навкруги начхати, що коїться в мене на душі, бо я... повія. Завжди буду такою, адже колишніх не існує. Навіть довгі роки цнотливості не здатні змити тавро, не кажучи вже, якщо в способі життя змінюється лише відсутність численних клієнтів, – стискаючи в кулаках сорочку Чернишевського, підняла на нього заплакані очі: – Яка різниця жива я чи ні?

– Риточко, – Зі свистом втягнувши повітря, хрипко втрутився чоловік, – пообіцяй, що не наробиш дурниць.

– Дивлячись, що ти називаєш дурницями. Хоча я надто боягузлива, щоб наважитися навіть на це, – знову втикаючись носом у його сорочку, що промокла від сліз, – Так і буду існувати, чекаючи милості небес. 

– Ти мені потрібна, – упираючись носом у потилицю Маргарити, чесно зізнався Олег. – Невже не розумієш? Без тебе мені не жити.

– Але ж я...

– Ти мені потрібна будь-яка, – передбачаючи потенційні заперечення, Чернишевський змусив дівчину подивитись на себе, – хвора чи здорова, слабка чи сильна, нервова чи спокійна. Плювати на тобою надумане тавро, бо для мене ти все ще та сама чиста та безневинна дівчинка Ритка, яку знав раніше.

– Ти багато чого не розумієш, – побоюючись, довірившись, знову розчаруватися, не вгамовувалась дівчина.

– Помиляєшся, – стираючи з її щоки доріжки сліз разом з тушшю, – Я все знаю, але то минуле. Частина тебе, якої не позбутися, та переступивши її, можна і треба рухатися далі. Усі ми маємо минуле, навіть я не виняток. Я теж далеко не святий, як тобі здається. Просто це інший бік життя, паралельний до твого, бо ти жінка, а я чоловік. 

– Ти порівнюєш незрівнянне, – нерішуче подала голос Одинцова, яка до цього вслухалася в кожне слово, – Чоловік ніколи не потрапить до борделю, зате жінка у в'язницю запросто.

– Рито, колись я про все розповім, і ти багато що зрозумієш.

– Тоді пообіцяй, що ти... – схлипнувши, опустила голову, – не ризикуватимеш знову і не побіжиш до Рощина розбиратися.

– Це навряд чи.

– Гаразд, – розуміючи, що рано чи пізно щось подібне має статися, попросила: – Тільки не сьогодні. Поки я впораюся сама, справді. Мені буде легше знати, що ти не чиниш помилок, та не переживати за твою безпеку.

– Нічого зі мною не станеться, а ось ти... – гарячково пригладив волосся, – втечімо, Ритко, поки не пізно.

Перш ніж Маргарита осмислила почуте, момент одкровень порушив дзвінок мобільного телефону десь у кишені штанів Олега.

– Ось бачиш, Олеже, вже пізно, – зазначила вголос те, що обоє чудово усвідомлювали – назад ходу нема. Залишається або витерпіти все та дійти до кінця, або… – Не відповіси? – спостерігаючи, що Чернишевський не дуже поспішає: – Вічно ховатися ми не зможемо. Від себе не сховаєшся.

Нахмурившись, чоловік відсторонився від Маргарити. Витягнув телефон і неголосно вилаявся, ледь помітив номер, що засвітився на дисплеї. Тяжко зітхнувши, відповів:

– Слухаю, – з динаміку долинули невиразні крики, що змусили Чернишевського мимоволі скривитися. – Яка різниця?.. А Ви де?.. Зрозумів, – ствердно кивнувши, стиснув пальцями перенісся, – Так, зрозумів! Безперечно. Скоро буду... Скоро буду, говорю!

З тим відключившись, скуйовдив і без того розпатлане волосся.

– Щось трапилося? 

– Твою матір! – заревів, роздратовано штовхнувши носком камінчика. – Сталося. Дехто вирішив влаштувати мені промив мозку.