Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Повисла незручна пауза, під час якої чоловік терпляче чекав на продовження. Зірвавши суху травинку, затиснув між зубами, поглядаючи з цікавістю на Одинцову.

– Олеже, – скривилася, наче  від болю і, повернувшись до Чернишевського, рішуче заявила: – Нам не варто більше зустрічатися.

Рита готувалася до будь-якої реакції. Тільки не до продовження гри в мовчанку.

Нервово проковтнувши, досліджувала поглядом чоловіче лице. Затрималася довше, ніж слід, на небесного кольору очах, які миттєво стали схожими на снігову зимову хмару, що змушувала зіщулитися від власного холоду. Зачепилася за вперто стиснутих губах. Помітила, як природно заходили жовна. Як здіймалися крила носа. Як зневажливо виплюнувши нещасну соломинку, невдоволено процідив:

– Що змусило тебе прийти до таких висновків?

– Так буде краще, Олеже.

– Кому краще?

– Усім, – повела плечима, сподіваючись позбутися зціпеніння, що скувало тіло лише через присутність цього чоловіка поруч.

– Здається, вчора в мене вдома ти вважала інакше.

– Немов у мене був вибір? – пирхнула, опустила погляд, благаючи себе витримати й довести задумане до кінця, щоби переконати Олега у безглуздості його затаї. Переконати жити далі. Без неї.

– Рито, ти можеш намагатися обдурити себе, але мене не обманеш, – ігноруючи питання, резонно припустив Чернишевський. Разом з чим дівчина відчула невагомий дотик своєї руки, – Ти не хотіла вчора повертатись. Що змінилося зараз?

– Мого бажання мало, – замружившись, стиснула долоню в кулак, коли чоловік спробував переплести з нею пальці.

– Ритуле, я обіцяв тобі, що в нас все вийде і дотримаюсь слова, – наполягав Олег. Не відпускав дівочу руку, розраховуючи прочитати на обличчі якісь емоції. Відповідь на найважливіше запитання: – Чи ти не віриш мені?

– Якби причина була в тобі! – не втримавшись, вигукнула Маргарита. Відкривши повіки, обернулася до розгубленого чоловіка: – Олеже, розумієш, я не зможу піти від Кирила.

– Отже, справа в Рощині, – скоріше для себе помітив Чернишевський, опускаючи голову. Замислено хмикнувши, знову поглянув на дівчину: – Що цього разу? Він щось сказав? Чи ти вкотре вбила собі думку про зраду?

– Господи, Чернишевський, що ти несеш? – вирвавши долоню, розлютилася Одинцова, підхопившись: – Якщо хтось і зраджений, то це я! Він мене не відпустить! ВІН! Розумієш?

Серце відбивало у грудях приглушені ритми. Нерви були на межі. Божевільне бажання зізнатися зводило з розуму. Розум наполягав, що краще погодитися з Олегом і переконати його, що сама не здатна піти від Кирила через подяку, відповідальність і якісь почуття. Варто змусити повірити в нісенітницю! Повірити самій! А не зриватися вкотре, хапаючись за ще один шанс на боротьбу. Варто було, але... не змогла. Мабуть, якби не надія у проникливому погляді, справитися було б простіше.

Маргарита відвернулась, склавши руки на грудях.

– Рита, – через хвилини обачно покликав Олег. Торкнувшись плеча, викарбував: – Що. ВІН. Зробив?

Не треба було пояснювати, про що мова. Бувають життєві моменти, коли слова зайві, достатньо дотику, важкого зітхання, безтурботно кинутого погляду, щоб все усвідомити. Те, що відбувалося зараз, не стало винятком. До Чернишевського все дійшло.

– Він тебе... образив? – тихо промовив, ніби боячись злякати.

Відповідь знав заздалегідь. Варто було Маргариті здригнувшись, напружитися від згадки Кирила, відчув усе.

Їй би промовчати. Заперечити. Але...

– Олеже, тобі не потрібна така, як я! – гаряче заявила і заплющила очі.

Головне, не розплакатись, виконати місію до кінця. Звільнити раз і назавжди небайдужу людину з тяжких кайданів. Єдиного, кому до неї є справа.

– Чортів. Сукин. Син, – крізь зуби роздратовано процідив Чернишевський, жорсткіше стискаючи плечі дівчини. – Я. Його. Вб'ю!

Заперечення, що готувалися прорватися потоком, так і завмерли на вустах, коли зрозуміла, що міцні долоні розтиснулися, а теплота, що походила від чоловіка, зникла. Обернулася. Побачила, як він, віддаляючись, попрямував до коня.

Що вона накоїла? Цього ще не вистачало!

– Олеже! – кинувшись слідом, гукнула Одинцова. – Олег, куди ти?

Та чоловік і не збирався повертатись. Зазвичай стриманий і терплячий, нині непомірно піднесений, щоб прислухатися до благань. До Вітру залишалося кілька метрів. Декілька кроків, Чернишевський застрибне на коня і тоді його буде не зупинити. Куди й нащо зібрався – ясно, як божий день. Якими наслідками все обернеться – теж.

Цього разу її поклик хоч і не мав належної дії, дозволив потягнути час. Зупинившись, Олег озирнувся. Цього вистачило, щоб наздогнати й, вхопивши за зап'ястя, заблагати:

– Олеже, я тебе прошу, не треба нікуди їхати. Вже нічого не зміниш, зробиш тільки гірше

– Гірше я зроблю, якщо спущу цій тварюці все з рук! – прошипів чоловік, якось напрочуд холодно розглядаючи Маргариту. Грубо вирвав долоню, відхитнувшись, із наміром залізти на вороного.