Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Протверезієш, поговоримо, – резонно запропонувала Одинцова.

Дідько! Іноді Кирило жалкував, що дівчина набагато розумніша, ніж припускав спочатку. Хоча із такими генами гріх дурити. Маргарита завжди була особливою, інакше не бігав би до неї в бордель регулярно, як хлопець недозрілий. Та в моменти, подібні до нинішніх, сильно дратувала.

– Ритуленько, що ти, наче маленька? Я вже тверезий, як скельце.

– Кириле, прошу тебе, йди проспись.

– Я стоятиму тут, поки не відчиниш.

Той же час почулося клацання замку. Розумна дівчинка, на слово не вірить, вважаючи за краще переконатися особисто. Як відразу не зрозумів, що це єдиний надійний спосіб. Дбайлива маленька дурепа.

– І що ти збираєшся вистояти? – висунувши голову в невелику щілину, приречено зітхнула Маргарита.

– Тебе, – підіймаючи голову до дівчини, Рощин дар мови мало не втратив, пройшовши поглядом по розгубленому личку.

Вологе волосся на потилиці було зібране в розпатланий пучок. Не нафарбована, така природна, домашня, рідна. Очі, що прискіпливо оглядали його, були заплакані. Трясця, невже знову довів дівчинку? Свою Королеву. Начхати, що зараз вигляд далеко не королівський. Все одно вона для нього найкраща. Через своє божевілля не відразу зрозумів наскільки, виявляється, скучив за нею.

– Кириле, йди до себе, – хитнувши головою, руйнуючи мить чарівності, Маргарита зібралася зачинити двері зсередини.

Реакція від Рощина була миттєвою. Засунувши ногу в щілину перед тим, як вона закрилася, вхопив руками одвірок.

– Марґо, ми не поговорили, – примружившись, різко помітив чоловік.

– Я не збираюся говорити з тобою, – штовхаючи двері вперед, з наміром випхати Кирила з порога, злилася дівчина.

– Я теж не збираюсь, – протидіючи Марго, Рощину вдалося відштовхнути її убік, отримавши повноправний доступ до спальні. – Знаєш, як мені тебе не вистачало?

Нахмурившись, Одинцова заперечливо похитала головою, відступаючи. Щоправда, відступати нема куди, бо шлях до виходу перегороджував Кирило, а за спиною лише широке ліжко. Крок праворуч – стіна. Крок ліворуч – туалетний столик. Далеко не втече, у ванній кімнаті теж не сховається. Відходячи назад, неодмінно у щось вріжеться. Повертатись спиною чоловік їй би не радив. Судячи з зацькованого виразу обличчя, дівчина чудово це розуміла. Так само як і лаяла себе за необачність, що так легко потрапила на гачок.

– Кирило, тобі мало того, що трапилося в кабінеті? – підібгавшись, Одинцова обхопила себе за плечі.

Невже боїться? І кого? Його боїться. Який він дурень! Зовсім довів дівчину безглуздими підозрами!

– Ритулечко, – опинившись поряд, Рощин, перш ніж встигла відскочити, схопив її за талію та міцно притиснув до грудей, – Дівчинко моя, – вільною рукою похапцем досліджував її обличчя, не дозволяючи відвернутися, – Ну, дурень я, дурень. Визнаю. Що ж тепер, га? Ти завжди знала, що я такий, й нічого, терпіла.

– В тому то й справа, – ухиляючись від нав'язаної ласки, зухвало заперечила, – раніше ти не був таким.

– Чого ти впираєшся? – повертаючи до себе за підборіддя, –  Раніше і ти була тільки моєю. Навіть тоді, в Інанні, пам'ятаєш? – невпинно торкався ніжної дівочої шкіри, – Я завжди був упевнений у тобі, чуєш? Завжди. Якраз до того моменту, поки на горизонті не замаячив цей виродок Чернишевський. Розумієш?

Кого намагався переконати у сказаному, сам не зрозумів. Здається, Маргариті його виправдання були не потрібні. Особисто для себе сподівався знайти першопричину своєї поведінки та переконатись, що раніше не був таким, всьому є межа. Зривається не з власної волі. Зривається, тому що йому гидка лиш думка, в якій Марго може належати комусь ще. Належатиме саме Вовкодаву. 

Чомусь Рощин відчайдушно не міг позбутися примари суперництва та дозволити собі програти у цій битві ні за переможний куш у бізнесі, ні тим паче за жінку, яку жадає найбільше на світі.

– Ти перший запропонував мені лягти під нього, пам'ятаєш? – не моргаючи, Маргарита дивилася на чоловіка.

– Ти не маєш права цим дорікати, чуєш? – скрипнувши зубами, Кирило міцніше стиснув обійми, наче бажав, щоб дівчина відчула весь спектр сили його обурення. – Ти моя жінка і насамперед повинна слухатися мене.

– Виконуючи будь-які твої побажання, так?

– Так, – провівши губами вздовж щоки, визнав.

Вона зачарувала його. Непокірна, норовлива. Така одна на цілий всесвіт. Звела з розуму своїми шпильками та зухвальствами, чварним характером і стійкістю, що не завжди доступна чоловікам. І цей свіжий цитрусовий запах ще вологого після миття волосся, шовковистість шкіри... Він справді скучив. Набагато сильніше, ніж уявляв. Байдуже, що обіцяв Ритці лиш розмову. Він надто її хоче, щоб задовольнятися малим.

– Як рабиня?

Питання, що пролунало біля вуха немов грім серед ясного неба, зруйнувало всю красу довгоочікуваної ніжності. Маргарита вміла ставити в незручне становище, та сьогодні Кирило цього не дозволить. Нехай вважає його п'яним, божевільним, тираном, господарем та володарем. Сьогодні виб'є з неї всю спритність, яка після повернення розрослася до неосяжних розмірів.