Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Дзуськи тобі, а не Грета, – прошипів Рощин і разом з тим ударив кулаком Латуніна під дих.

Той, явно не чекаючи безсоромної каверзи, не встиг відбити удар, згинаючись навпіл.

– Решту занесу потім, – обернувшись до Сизова, що бавиться ситуацією, безтурботно кинув Кирило, – зараз хочу повідомити своїй дівчинці найприємнішу новину, що з цієї години вона лиш моя.

– Попроси Беллу, вона проведе, – окликнув Микола Степанович, коли Кір попрямував до виходу з кабінету.

– Гей, Сизий, ти справді вирішив мене кинути? – зухвало переходячи на «ти», обурився Григорій. – Я перший прийшов домовлятися, отже, маю повне право торгуватись до переможного кінця! А ти, – звертаючись до Кирила, – сам-то не краще, раз через хвойду готовий пустити серйозні справи на самоплив. Повія, виходить, тобі дорожче.

Застигши біля дверей, Рощин швидко розвернувся. Скорочуючи відстань, що була між ними, зупинився навпроти.

– Чого скипів, Гришаня? – схопив зі столу склянку з водою, – Судячи з твоєї поведінки, повія тут одна – це ти, – хлюпнув родичу в обличчя, прокоментувавши: – Остудись та знайди собі іншу дівку, простішу.

Не чекаючи реакції, відсалютував Миколі Степановичу і поквапився втекти з кабінету. Злість та роздратування переповнювали чоловіка. Виною тому таємні махінації Латуніна із Сизим за спиною у батька, чи факт, що міг запізнитися на якихось десять хвилин й угоду на Маргариту уклали б з його головним ворогом? Кирило не хотів розбиратися у цьому питанні. У будь-якому разі він досяг свого. На щастя, Сизов виявився далекоглядним мужиком і усвідомив, що співпраця з Гришком ні до чого не приведе. А якби не зрозумів, Кирило не зупинився б.

Раптом чоловік усвідомив, чи не дістанься йому Маргарита безкровним шляхом, не став би чекати відповідного моменту, коли Степанович став вразливим – узяв би Інанну штурмом хоч завтра. Так, ризикував би, зате міг відразу вбити двох зайців. Та який сенс міркувати про те, що вирішилося само собою? Головне – мета, заради якої приїхав, досягнута. З рештою непорозумінь, типу Григорія, розбереться пізніше. Потрібно ще батькові розповісти про цікавий епізод за участю його найдорожчого синочка, свідком якому став… Та й це зачекає. Зараз важливо побачити карооку чаклунку. Його Королеву. Тепер лиш його...

2010 рік

Кирило не відразу отямився, як в його руках опинилася чергова пляшка з віскі. Розвалившись на крихітному дивані в кутку кабінету і віддаючись спогадам, не помітив, як над маєтком згустилися сутінки, сповіщаючи про швидкий прихід ночі. А він усе ще не порозумівся з Маргаритою…

Вибачатися за денний інцидент не збирався. Більш того, не вважав себе винним. Рощин має повне право на володіння Королевою коли і як заманеться. Свого часу неодноразово виплачував за дівчисько кругленькі суми. А стільки сил, терпіння пішло на неї – згадувати страшно. У результаті дівчина має хоч чимось відплатити. Горизонти та привілеї, що відкрилися для Кирила завдяки Риткі, не рахуються. Чоловік ні в чому перед нею не винен...

Дідько, та залишати як є, дозволяючи Одинцовій роздмухувати з непорозуміння проблеми величезних масштабів, сердитися та ігнорувати його, здавалося не найкращим виходом із ситуації. Час показати, хто в хаті господар. Зробивши черговий ковток із горла, Рощин поставив пляшку на підлогу, а сам неповоротко піднявся з дивана. На ватних ногах рушив до виходу, намагаючись нічого не зачепити в напівтемряві.

Попри шум у вухах, що віддавав різкими болями в потилицю, до кімнати Маргарити дістався досить швидко. Не такий п'яний, як собі бачився спочатку. Напевно, за останні дні зовсім допився, що нічого не бере.

Перевівши подих біля потрібної кімнати, потягнув за ручку, але двері не піддалися. Хмикнувши, чоловік посмикав ще. От халепа! Вирішила пограти у кішки-мишки. Зачинилася. Думає, Рощин не дістанеться. Ага, якби не так. Наївна.

– Марго, – жалібно простягнув, пересмикнувшись від власного тону, – відкрий, будь ласка. Нам треба поговорити.

Замість відповіді, тиша. Невже спить? Навряд чи. Хоч і темно, ще не така глибока ніч. Ховається? Чи розраховує мовчанкою змусити Кирила піти? Не дочекається.

– Маргарито, – легенько постукав і знов покликав: – Давай, ти будеш слухняною дівчинкою і відчиниш двері. Я прийшов вибачитись.

Роздратовано скривившись, Рощин ледве тримався, щоб не вилаятися. Чортова дівка. Він з нею і так, і сяк, а вона ламається, наче незаймана. Висадити б двері до біса і не грати роль ідіота, що кається. Так шарудіння за стіною стримувало, даруючи надію, що Одинцова відкриє добровільно. Так було б краще, щоб не залишилося зайвого приводу звинуватити його у нетерпимості.

– Рутуленько, відкрий, будь ласка, – з якого часу став з нею церемонитися?.. – Мені Руслан про все розповів.

– Чого тобі? – обізвалась дівчина.

– Я ж сказав – поговорити, – рипнувши зубами, замружився, – перепросити.

– Вважай, вибачився, – зухвало відмовила. – Щось ще?

– Марго, як можна розмовляти через стіну? Дитячий садок, чесне слово. Чи думаєш, я на тебе накинуся? – не стримавши смішок від абсурдності думки, чоловік сам не зрозумів, наскільки його істина правдива та наскільки вистачить витримки.