Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 рік

– Олегу В'ячеславовичу? – вибігаючи назустріч чоловіку, котрий ледве переступив поріг, пошепки покликала економка, озираючись назад.

– Що трапилося, Наталю Іванівно? – похмуро буркнув Чернишевський, не особливо налаштований грати у загадки.

Сьогодні нерви ні до біса. Якби не залишки здорового глузду, вмовляння Ритки й «вчасний» дзвінок Вотана, Олег давно був би у маєтку Рощина, бив тому морду і руйнував довго вибудовувані плани керівництва щодо захоплення цього високопоставленого авторитету.

Якби... Занадто багато якби.

Можливо, навіть на краще, що хтось згори обсмикнув чоловіка від необдуманого вчинку, проте свідомо зрозуміє це пізніше. Нині перед очима стояла Маргарита, вся в сльозах і сповнена розпачу. Та, перед якою він, дорослий чоловік, що пережив безліч випробувань і життєвих потрясінь, просто губився. Дівчина знову і знову вводила його словами та діями у ступор. А сльози... перед ними Олег ставав цілком обеззброєним. До них, як виявилося, не готовий.

Цього разу виразно, як ніколи, усвідомлював – у всьому винен він і ніхто більше. Не варто було вчора відпускати її до Рощина. Мав утримати, захистити, адже припускав, що Плантатор піде багато на що. Тільки про найстрашніше, що може трапитися з коханою жінкою, не подумав. Чортів Рощин у край загрався! Тепер Чернишевський усвідомлював, що той чоловік здатний на все! Але хіба можна після того, що сталося, називати його чоловіком?

Олег знову здійснив чергову помилку. Пішов, залишив Ритку одну. Не дай Боже, причина, через яку так вчинив, виявиться незначною і з Одинцовою щось станеться.

– Там це... – примічаючи не найкращий стан господаря, пробурмотіла хатня робітниця, кивнувши головою: – До Вас гості приїхали.

Ігноруючи спантеличену Наталю Іванівну, Чернишевський двигнувся до вітальні. Не помилився. Варто було очікувати чого подібного, зокрема, після дзвінка начальника із наказами терміново повернутися до маєтку. Мав здогадатися, що вдома його очікувати сам Вотан.

– Вовкодаве, що ти твориш, дідько б тебе взяв?! – роздратований вигук замість вітання зустрів Олега на порозі власного будинку.

Стійко витримуючи лютий погляд чоловіка, що стояв навпроти, Чернишевський склав руки на грудях і пройшов углиб кімнати, з неприхованим невдоволенням розглядаючи опонента.

– Здоров'я бажаю, товаришу генерале, – пирхнув, зупинившись за метр від сивого чоловіка.

Одін власною персоною. Сьогодні, втім, як завжди, одягнений із голочки у сірий діловий костюм. Гладко поголений, зачесаний. У свої п'ятдесят три роки підтягнутий і в хорошій фізичній формі. Він мало був схожий на звичних огрядних генералів з фільмів і, на відміну від останніх, обіймав посаду цілком заслужено. Служба в Афганістані та розвідка в гарячих точках зіграли на репутацію і залишили на згадку повністю посріблене сиве волосся. В окулярах, для солідності. Як зазвичай чимось незадоволений, тільки велике питання, хто з присутніх має більше прав на невдоволення.

– Чому честь не віддаєш? – здивовано оглядаючи Олега, буркнув гість. – Дивлюся, ти тут зовсім зажерся?

– Руку до непокритої голови не прикладають, – глузливо відмахнувся.

– А мені здається, ти зажерся, хлопче, – спантеличено посміхнувшись, чоловік простягнув руку для привітання.

Коли Чернишевський відповів потиском, Вотан несподівано викрутив його зап'ястя. Заламуючи та різко розвертаючи спиною до себе, затиснув Олегову голову під пахвою і, потягнувши за волосся на потилиці назад, прохрипів:

– Ну і коли планував мені доповідати про те, що відбувається, гаденя?

– Ви вмієте з'являтися зненацька, – скривившись, Чернишевський підсік ногою ззаду і спритно звільнився із захоплення генерала.

– Молодець, – холодно посміхнувшись, похвалив начальник, поплескавши підлеглого по плечу: – Бойової хватки не втрачаєш.

– У нашій справі це смерті подібне. Чи Вам не знати? – піднявши брову, Чернишевський пройшов до крісла. Не чекаючи дозволу вищого за званням, плюхнувся на нього.

– Знаю, – ствердно кивнувши, Вотан сів навпроти, – але ще знаю, що найменше відхилення від заздалегідь заготовленого плану дій здатне призвести до смерті. Чому ти не зв'язався зі мною? Чи Руслан не говорив тобі?

– Говорив, – байдуже відмахнувся, нетерпляче постукуючи пальцями по підлокітнику.

– В чому причина? Чи ви тут настільки одуріли, що накази начальства це так, порожній звук?

– Замотався, – як належне викрутився Олег.

– От же бісова душа, розпустив вас! – вилаявся Вотан, потягнувшись у кишеню за сигаретами, – Я так розумію, що стосується Маргарити й вашого... – витягнувши одну, затиснув у зубах, відкидаючи пачку на столик, – Кхм... уїк-енду теж не збирався мене просвітлювати?

– Звідки Ви знаєте? – зацікавлено стрільнувши очима у бік начальника.

– Пташка нашептала.

– На ім'я Буря?

– Виходить, не помилився, – посміхнувшись, Вотан випустив сизе кільце диму, – Цей вишкребок з тобою заразом. Вирішили пограти в Чіп та Дейла? Чи партизанів? Тільки призабули з ким маєте справу. Тут, – змахнув рукою, – повно камер спостереження.