За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

– Я благаю вас, Ваша Величносте! Лише п’ять хвилин! – вона ледь стримувала ридання. Сльози покотились щоками і впали на підлогу. Чоловік підійшов до неї.

– Встань, – дівчина поспішно виконала його наказ. Не хотіла його злити. – Дивись мені в очі, – їх погляди зустрілися. – А тепер кажи: кохаєш мого брата?

Зараз дівчина перебувала в ступорі. Вона про це ще жодного разу не думала. Одразу ж почала прислухатись до своїх почуттів.

– Ти ж знаєш, я не люблю чекати...

– Кохаю, – без тіні сумнівів відповіла вона. На обличчі чоловіка з’явилась усмішка.

– Проведіть її до нього. П’ять хвилин, – сказав він одному з вартових, що підпирали стіну. Ессі вдячно вклонилась йому.

– Дякую, Ваша Величносте! – вона аж засяяла.

– Що не зробиш заради кохання, – дівчина здригнулась, бо монарх раптом потягнувся до її обличчя і байдуже стер сльозу. Від того, як близько він був і як близько була його кривава рука, на дівчину хвилями почав накатувати страх, вона тремтіла.

«Не зараз... Прошу, тільки не зараз...» – вона з усіх сил придушувала істерику.

Чоловік, схоже, достатньо насолодився страхом в її очах, задоволено посміхнувся і повернувся на трон.

Дівчина ледь змогла змусити своє дерев’яне тіло присісти в реверансі, розвернулась і пішла за вартовим.

Темниця знаходилась у сирому, темному та надзвичайно смердючому підвалі. Ессі проходила повз повністю заповнені камери. Брудні чоловіки та жінки проводжали її змученими поглядами. Тут навіть діти були.

«Хто всі ці люди?»

У кінці коридору знаходились важкі металеві двері. Їх було відчинено і дівчину провели всередину, всучивши в руки ліхтаря.

Двері зачинились за її спиною із гуркотом, і чоловік, що спав на підлозі, здригнувся і різко сів. Побачив неочікувану, проте бажану, відвідувачку, вскочив на ноги і міцно обійняв білявку. Дівчина солодко примружилась, пригортаючись до нього всім тілом. Тепло розлилось кожною клітинкою від грудей і до самих кінчиків пальців.

Чоловік підняв її обличчя за підборіддя і солодко поцілував. Ессі відчула, що щось не так, відсторонилась і піднесла тьмяну лампу до його обличчя.

Верхня губа справа була розсіченою. Звісно, якщо порівнювати із Вельмаром, то не все так страшно, але дівчина все одно нахмурилась і поклала руку йому на колючу щоку. Торіан примружився і пригорнувся до неї, а потім трохи повернув голову і поцілував її долоньку.

Він взяв її руку і приклав до свого серця.

– Я неймовірно радий тебе бачити, – тихо сказав він. Ессі знову стиснула його в обіймах, але чоловік раптом зашипів. Вона відсторонилась і вже лізла піднімати його брудну сорочку. Торі м’яко зупинив її. –  Усе гаразд.

– Ти з мене знущаєшся? – стомлено запитала дівчина, очікувально дивлячись йому в очі. Чоловік зітхнув і підняв тканину. Ессі знову підняла ліхтаря і її очам відкрилась велика жахлива гематома. На очі навернулись сльози, поки дівчина окреслювала її краї пальцями.

– Ну-ну, ти що, не треба плакати... – Торіан пригорнув до себе дівчину і почав заспокійливо гладити її по голові та спині.

– Тебе скоро відпустять? – вона прийшла в себе і з надією глянула на свого чоловіка.

– Не знаю, можливо, завтра, – дівчиною пройшло тремтіння. Вона не хотіла так надовго залишатись сама. А від думки про те, що Торіан буде стирчати в цьому жахливому місці ще одну чи кілька ночей її взагалі кидало в холодний піт.

– Я хочу залишитись з тобою... – вона вкотре пригорнулась до коханого.

– Виключено. Тобі не місце тут.

– Моє місце поруч з тобою, – чоловік відчув приємне тепло від її слів.

– А я повинен піклуватись про тебе, тому ні. Я не дозволю тобі тут залишитись.

– Тоді я буду просити короля відпустити тебе.

– Не варто. Краще взагалі менше перетинайся з ним.

– Але як же витягнути тебе звідси? – дівчина трохи відсторонилась і сумно заглянула йому в очі.

– Ніяк. Доведеться почекати. Зате в тебе є шанс відпочити від моєї настирливої компанії, – геть не смішно, на думку Ессі, пожартував чоловік.

– Але я не можу без тебе... – тихо-тихо сказала вона.

Торіан пильно дивився їй в очі, а потім ніжно припав до її вуст, запустивши руку у її волосся. Хоч вони й були зараз під землею, але серця їхні злетіли до самих небес. Випурхнули з грудей, як пташки.

Їх перервав стукіт у двері.

– Тобі час повертатись, – чоловік схилився своїм чолом до її.

– Не хочу.

– Краще не сердити їх, тобі варто піти.

– Тоді відпусти мене.

– Не можу...

Двері відчинились і перервали черговий поцілунок. Пара одночасно зітхнула.

– Міледі, уже час, – грубим голосом сказав той, хто привів її сюди. Ессі кивнула, уже збиралась піти, але потім дещо згадала.