За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

– Відпустити! – впевнено заявила дівчина, ні секунди не роздумуючи, чим викликала в нього щирий сміх.

– Я зачарований вашою добротою та великодушністю, леді Естеса. Подякуй їй, тварино, – раптом гримнув він до чоловіка, що потрохи стікав кров’ю. З його горла вийшов лише зляканий хрип. – Нам ще довго чекати?!

Важко дихаючи, бідний чоловік вже хотів сказати щось, як тут пролунав гучний постріл. Тіло розпласталось на холодній землі, від голови почала розтікатись по колу темна кров.

Ессі перевела погляд від рушниці в руках короля, до обличчя чоловіка, але воно зараз було всюди: на траві, на найближчих стовбурах дерев, на сукні Естеси... На її обличчі... Кров виблискувала золотом у променях вечірнього сонця.

Дівчину скував жах, зсудомило легені, вона похитнулась. Перевела погляд знову на короля, що вже присів над спотвореним тілом із ножем у руках. Він почав оббілувати його, ніби якусь забиту дичину, відкриваючи грудну клітину.

– Не дивись, – до неї швидко підбіг Торіан, розвернув і пригорнув до себе. Заспокоювати її зараз було марною справою. Білявку так трясло, що це скидалось на конвульсії. Різко Торіан почав відходити, тягнучи за собою дівчину і щось огризаючись. Проте звуки для неї всі були приглушені, ніби вона знаходилась під водою.

Її все одно грубо смикнули за руку і вклали в долоню гаряче свіже слизьке серце, з якого крапала яскрава кров і зафарбовувала руки та сукню дівчини в червоне.

– Ось ваша нагорода, міледі, – укотре король показав свій звіриний оскал, а дівчина втратила свідомість.

Це вже було для неї межею.