Затемнення - Стефані Маєр

— Ти давно не заїжджала в гості в Ла-Пуш, — промовив Джейкоб, перериваючи здогадки, які мене турбували.

— Я була зайнята, — відповіла я йому. — Та й у будь-якому разі я, мабуть, більше не приїду.

Він скривився.

— Я гадав, що ти наче повинна бути великодушною, а злопам’ятний буркотун — це моя роль.

Я знизала плечима.

— Ти ж багато міркувала про ту ніч, хіба ні?

— Ні.

Він засміявся.

— Одне з двох: або ти брешеш, або ти найвпертіша людина, яка мені траплялась у житті.

— Не знаю, як щодо другого, але я не брешу.

Мені не подобалось вести такі розмови, беручи до уваги обставини, що склалися: коли Джейк міцно обіймав мене своїми теплими руками, а я з цим нічого не могла поробити. Його обличчя було значно ближче до мого, ніж я того хотіла. Дуже кортіло зробити крок назад.

— Розумна людина ухвалює рішення, обдумавши його з усіх боків.

— Я обдумала, — різко відповіла я.

— Якщо ти зовсім не думала про ту нашу… гм… розмову, тоді це не зовсім правда.

— Та розмова не зовсім стосується мого рішення.

— Деякі люди ладні на все, аби продовжувати обманювати самі себе.

— Я помітила, що більшість вовкулак схильні до помилок, гадаєш, це генетика?

— Це означає, що він цілується краще за мене? — запитав Джейкоб, несподівано насупившись.

— Насправді мені важко порівнювати, Джейку. Едвард — єдина людина, з якою я цілувалась.

— Окрім мене.

— Я не вважаю, що то був поцілунок, Джейкобе. Це було більше схоже на напад.

— Ух, це жорстоко!

Я знизала плечима. Я не збиралась брати своїх слів назад.

— Але я ж вибачився, — нагадав він мені.

— І я тобі пробачила… майже. Але ж я не забула того, як усе відбувалось.

Він пробурмотів щось нерозбірливе.

Деякий час він мовчав, було чутно лише його рівне дихання та завивання вітру десь високо понад нами в кронах дерев. Круча виросла просто перед нами — голий, нерівний, величезний сірий камінь. Ми просувались повз її підніжжя, яке, вигинаючись від самого лісу, повзло кудись угору.

— Я досі гадаю, що це дуже безвідповідально з твого боку, — раптово промовив Джейкоб.

— Що б ти не мав на увазі, ти помиляєшся.

— Поміркуй, Белло. Ти кажеш, що цілувала лише одну людину (яка взагалі-то і не людина зовсім) в своєму житті — і цього достатньо, аби зробити висновки? Звідки ти знаєш, що він — саме те, що тобі потрібно? Може, тобі варто було б трохи набратися досвіду?

Мій голос був холодним.

— Я точно знаю, що мені потрібно.

— Тоді зайва перевірка точно не зашкодить. Може, тобі варто поцілувати когось іще, лише заради порівняння… тим паче те, що трапилось зі мною, не рахується. Наприклад, можеш поцілувати мене. Я не заперечуватиму, якщо ти вирішиш використати мене для свого експерименту.

Він притиснув мене щільніше до грудей, наші обличчя опинилися ще ближче одне до одного. Він посміхався своєму жарту, але я жартувати з ним не збиралась.

— Не розлючуй мене, Джейку, присягаюся, я не зупинятиму Едварда, якщо він вирішить начистити тобі писок.

Панічні нотки, що прозвучали в моєму голосі, розсмішили його ще дужче.

— Якщо ти попросиш мене поцілувати тебе, в нього не буде жодних приводів для смутку. Він сам сказав, що так можна.

— Не забувай дихати, Джейку. Ні, постривай. Я передумала. Затамуй подих і чекай, доки я не попрошу мене поцілувати.

— Щось ти сьогодні не в гуморі.

— Справді, чому ж це я?

— Іноді мені здається, що я подобаюсь тобі більше у вовчій подобі.

— Іноді це і справді так. Мабуть, це пов’язано з тим, що у вовчій подобі ти не можеш базікати.

Він задумливо скривив губи.

— Ні, я гадаю, не тому. Я гадаю, це тому, що коли я не людина, тобі простіше перебувати біля мене. Тоді непотрібно вдавати, що я тебе не приваблюю.

Від здивування в мене відвисла щелепа. Але я миттєво стулила рота і міцно зціпила зуби. Він почув клацання моїх зубів, і тріумфальна посмішка розплилась по його обличчю.

Я глибоко й повільно вдихнула, перш ніж відповісти.

— Ні. Я абсолютно впевнена, що це виключно через те, що ти не можеш говорити.

Він зітхнув.

— Ти коли-небудь у томишся брехати сама собі? Ти ж сама знаєш, як ти напружуєшся в моїй присутності. Фізично, я маю на увазі.

— А хто фізично не напружується в твоїй присутності, Джейкобе? — заперечила я. — Ти величезне чудовисько, яке відмовляється поважати чужий особистий простір.

— Я примушую тебе нервувати, але тільки коли я людина. Коли я вовк, тобі цілком комфортно перебувати поряд зі мною.

— Знервованість і роздратованість — трохи різні відчуття.

Близько хвилини він пильно дивився на мене, його рухи почали уповільнюватись, веселощі випарувались із його обличчя, очі звузились і стали чорними в тіні його густих брів. Його дихання, що було таким сталим під час бігу, почало прискорюватись. Повільно він нахиляв своє обличчя ближче до мого.

Я свердлила його поглядом, напевно знаючи, щó він збирається зробити.

— Пожалій своє обличчя, — нагадала я йому. Він голосно розсміявся і знову прискорив біг.

— Я і справді не хочу битися з твоїм вурдалаком сьогодні; в будь-яку іншу ніч — будь ласка, але не сьогодні. Тому що завтра ввечері в нас обох є робота, і мені б не хотілось, щоб Калленів стало на одного менше.

Раптове почуття сорому перекосило моє обличчя.

— Я знаю, знаю, — відповів він, неправильно зрозумівши мій вираз. — Ти гадаєш, що він мене переможе.

Я не могла вимовити ані слова. Я зробила Калленів на одного слабшими. А що як комусь із них завдадуть шкоди через мою слабкість? Якби я була хороброю, Едвард би… Я навіть не могла про це думати.

— Белло, що не так? — весела бравада зникла з Джейкового обличчя, відкриваючи мого справжнього Джейкоба, наче з нього зіслизнула машкара. — Якщо я сказав щось, що тебе засмутило, ти ж знаєш, я просто жартував. Я ж не мав нічого такого на оці. Гей, як ти? Белло, тільки не плач, — благав він.

Я намагалась узяти себе в руки.

— Я і не збиралася плакати.

— Що я такого сказав?

— Ти нічого не сказав. Просто я… та не звертай уваги… Просто я зробила дещо… погане.

Він витріщився на мене збентеженими очима.

— Едвард завтра не братиме участі в битві, — прошепотіла я пояснення. — Я