Затемнення - Стефані Маєр

Він насупився.

— Ти гадаєш, наш план не спрацює? Гадаєш, вони знайдуть тебе тут? Ти знаєш щось, чого я не знаю?

— Ні, ні. Цього я не боюсь. Просто… я не можу його відпустити. Якщо він не повернеться… — я здригнулась і заплющила очі, щоб прогнати цю думку.

Джейкоб мовчав.

А я й далі шепотіла, склепивши повіки.

— Якщо хтось зазнає шкоди, це назавжди буде моя провина. Та навіть якщо і не зазнає… Я вчинила жахливо. Як я могла переконати Едварда залишитись зі мною? Він не міг мені опиратися, але я все життя знатиму, коли щось трапиться, це буде на моєму сумлінні, — промовивши це, я стала почуватися не набагато, але краще. Навіть якщо зізнатися я могла тільки Джейкобу.

Він пирхнув. Я повільно розплющила очі й із прикрістю побачила, що кам’яна машкара повернулась на його обличчя.

— Не можу повірити, що він дозволив умовити себе вийти з гри. Я б ніколи не проґавив такої нагоди.

Я зітхнула на це і промовила:

— Я знаю.

— Але в будь-якому разі це нічого не означає, — Джейкоб раптово почав відступатися. — Це в жодному разі не означає, що він кохає тебе більше, ніж я.

— Але ти б не залишився зі мною, навіть якщо б я благала тебе навколішках.

Джейк на секунду підібрав губи, і мені було цікаво, чи спробує він заперечити моє твердження. Ми обоє знали правду.

— Лише через те, що я знаю тебе краще, — нарешті промовив він. — Все має минутися гладко. Саме через це, навіть якщо б ти мене дуже попросила, я б не залишився. Потім ти б зовсім не сердилась на мене.

— Якщо все б минулося гладко, можливо, ти й правий, після всього я б не сердилась на тебе. Але весь час, доки тебе б не було поряд, я б страшенно хвилювалась, Джейку. Просто б із глузду з’їжджала від хвилювань.

— Чому? — хрипло спитав він. — Чому це ти переймаєшся тим, що зі мною щось може статися?

— Не кажи так. Ти ж знаєш, як багато ти для мене важиш. Мені шкода, що я не сприймаю тебе так, як ти б того хотів, але все є, як є. Ти мій найкращий друг. Принаймні ти був моїм найкращим другом. І досі іноді… коли ти скидаєш свою захисну машкару.

Він посміхнувся тією старою усмішкою, яку я так любила.

— Я завжди буду твоїм найкращим другом, — пообіцяв він. — Навіть якщо поводитимусь неналежним чином. Всередині я залишився тим самим старим Джейкобом.

— Я знаю. Чого, ти гадаєш, я й досі терплю всі твої витребеньки? Ми разом розсміялися, а потім його очі стали знов сумними.

— Коли ти нарешті збагнеш, що також закохана в мене?

— Припини, зруйнуєш чудову мить.

— Я не кажу, що ти не кохаєш його. Я не дурний. Але це можливо — кохати одразу двох, Белло. Я таке бачив.

— Я не якийсь там ненормальний вовкулака, Джейкобе.

Він зморщив носа, і я вже збиралась вибачитись за останнє зауваження, але він змінив тему.

— Ми вже поряд. Я відчуваю його запах.

Я зітхнула з полегшенням.

Він розтлумачив мою реакцію неправильно.

— Я б із задоволенням призупинив крок, Белло, але тобі самій захочеться опинитися в якомусь притулку, коли почнеться оте.

Ми обоє звели очі до неба.

На нас із заходу насувалась суцільна фіолетово-чорна стіна хмар, накриваючи ліс чорною плівкою.

— Нічого собі, — пробурмотіла я. — Джейку, нам краще поквапитись. Тобі ж іще додому потрібно дістатися, перш ніж усе почнеться.

— Я не збираюсь вертатись додому.

Я пильно подивилась на нього й обурено промовила:

— Ти ж не збираєшся залишитися з нами в таборі?

— Фактично — ні, тобто я не збираюсь розділяти з вами один намет чи щось таке. Я краще побуду під дощем, ніж терпітиму той сморід. Але я впевнений, що твій кровопивця захоче бути на зв’язку зі зграєю для координації дій, тож я милостиво забезпечу йому цю послугу.

— Я гадала, що цим займатиметься Сет.

— Він займе моє місце завтра, під час битви.

Це нагадування примусило мене ненадовго замовкнути.

Я пильно поглянула на Джейка, і хвилювання закипіло в мені з новою силою.

— Я навіть не припускаю, що є якийсь спосіб переконати тебе залишитися тут, коли ти вже прийшов? — промовила я. — Навіть якщо я і справді благатиму? Чи обміняю своє життя на вічне рабство, чи ще щось?

— Заманливо, але ні. Хоча мені було б цікаво подивитись, як ти благатимеш. Якщо хочеш, можеш спробувати мене вмовити.

— Невже і справді немає нічого, зовсім нічого, що я могла б сказати для переконливості?

— Нічого. Хіба що ти можеш запропонувати мені кращу бійку. В будь-якому разі керує Сем, а не я.

Ця репліка мені дещо нагадала.

— Тут нещодавно Едвард сказав мені дещо… про тебе.

Він наїжачився:

— Скоріш за все, це брехня.

— Невже? Тоді ти не другий в зграї після Сема?

Він швидко-швидко закліпав, а його обличчя зблідло від здивування.

— А, ти про це!

— Як так вийшло, що ти ніколи не розповідав мені цього?

— Що тут розповідати? Подумаєш!

— Ну, не знаю. А чому б і ні? Це ж цікаво. Як це працює? Тобто Сем — альфа-самець, а ти ніби… бета?

Джейкоб посміхнувся, почувши вигадане мною визначення.

— Сем був найпершим, хто перевернувся, до того ж він найстарший. Логічно, що саме він керує зграєю.

Я нахмурилась.

— Тоді чому другий не Джаред, або не Пол? Вони перевернулись одразу після Сема.

— Ну… це важко пояснити, — ухильно відповів Джейкоб.

— А ти спробуй. Він зітхнув.

— Тут уся справа більше в родоводі, розумієш? Старі традиції. Ким був твій дідусь, має значення, правильно?

Я згадала одну річ, яку Джейкоб розповідав мені давним-давно, коли ми ще й гадки не мали про існування вовкулак.

— Хіба ти не казав, що Ефраїм Блек був останнім вождем племені квілеутів?

— Саме так. Тому що він був альфа-самцем у зграї, Вожаком. Ти знаєш, що фактично Сем зараз є вождем усього племені? — він засміявся. — Божевільні традиції.

Я думала про це близько хвилини, намагаючись зібрати всі шматочки докупи.

— Але ти ще казав, що всі люди на зібраннях слухають твого батька більше, ніж будь-кого, саме тому що він онук самого Ефраїма?

— І що з того?

— Якщо у вас там уся справа в родоводі, тоді… хіба не ти повинен бути вожаком?

Джейкоб не відповів мені. Він пильно вдивлявся в темний ліс, так ніби йому раптово знадобилось з’ясувати, куди прямувати.

— Джейку?

— Ні. Це Семова